№ 1 (190) 10 січня 2002 р.
ЗМІСТ	РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ

Концепція регулювання фінансового ринку України

   Шановні читачі!

   Пропонуємо до вашої уваги кінцеву редакцію проекту Концепції регулювання фінансового ринку України, запропоновану робочою групою з представників професійних учасників ринку фінансових послуг, а також бізнес-асоціацій, об’єднань підприємців та фахівців органів державної влади України.

   Цей документ відкритий для пропозицій та зауважень, з якими ви можете звертатися: e-mail office@ics.org.ua

ПРОЕКТ

Вступ

   Фінансовий ринок є життєво важливим фундаментом для зростання, розвитку і стабільності національної ринкової економіки. Становлення і розвиток фінансового ринку має стати ключовим елементом сильного економічного середовища, який підтримуватиме корпоративні ініціативи, забезпечуватиме фінансування реального сектора економіки через залучення інвестицій, здійснення платежів та перерозподілу капіталів. Як каталізатор економічного зростання – фінансовий ринок буде істотно впливати на забезпечення суверенітету держави та реалізацію її національних інтересів в умовах глобалізаційних процесів.
   З проведенням ефективної макроекономічної політики є об'єктивна потреба у створенні ефективної системи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, яка повинна забезпечити:
   - проведення широкомасштабних реформ для створення прозорого, справедливого і надійного ринку;
   - створення механізмів надійного захисту прав інвесторів та споживачів фінансових послуг;
   - розширення спектру можливостей інвесторів і споживачів фінансових послуг щодо вибору фінансових послуг;
   - створення рівних можливостей інвесторів і споживачів фінансових послуг щодо доступу до ринку та отриманню фінансових послуг;
   - підвищення якості роботи фінансових установ та стимулювання конкуренції між ними;
   - створення законодавчої бази для формування справедливого та прозорого середовища укладення та виконання договорів на фінансовому ринку;
   - адаптації національного фінансового ринку до міжнародних фінансових ринків;
   - забезпечення стабільністі фінансової системи держави.
   Необхідність досягнення зазначених цілей визначає необхідність розробки Концепції регулювання фінансового ринку України.
   В Концепції регулювання фінансового ринку України розглянуті концептуальні підходи та принципи, якими повинні керуватися органи державної виконавчої влади з регулюван-ня фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ (далі – органи державного регулювання та нагляду).
   Важливим елементом побудови ефективного регулювання є здійснення координації дій органів державного регулювання для забезпечення цілей державної політики з регулювання фінансового ринку.

I. Ключові принципи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ в Україні

   Регулювання фінансового ринку та нагляд за діяльністю фінансових установ повинен створювати ефективний та конкурентоздатний фінансовий ринок, який би реагував на потреби інвесторів та споживачів фінансових послуг в наданні якісних фінансових послуг за розумну ціну. Між рівнем захисту інвесторів та споживачів фінансових послуг, який пропонує регулювання фінансового ринку та нагляд за діяльністю фінансових установ і вартістю діяльності фінансових установ завжди існує взаєморівновага. Чим нижчий ступінь сприйняття ризику фінансовими установами і фінансовою системою, тим більш дієвими повинні бути регулювання та нагляд.
   Регулювання фінансового ринку та нагляд за діяльністю фінансових установ не можуть виступати гарантією проти банкрутства. В ринковій економіці банкрутство є протилежною стороною ризику, який бере на себе фінансова установа. Порядок здійснення процедури банкрутства, збитки, які при цьому будуть понесені, є політичним питанням, яке породжує дискусії щодо ступеня підтримки фінансової системи за рахунок інвесторів та споживачів фінансових послуг. Тому такі питання не можуть знаходитися тільки у полі зору органів державного регулювання та нагляду.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні динамічно реагувати на всі зміни на ринку, виявляти готовність періодично переглядати політику та практику регулювання та нагляду з урахуванням нових змін та тенденцій на ринку. Для цього необхідна достатньо гнучка законодавча система.
   Метою регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ в Україні є:
   - проведення єдиної державної політики на фінансовому ринку України;
   - захист прав інвесторів та споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на фінансовому ринку, застосування до винних осіб санкцій за порушення законодавства;
   - вирішення стратегічних системних питань розвитку фінансового ринку в Україні;
   - забезпечення рівних можливостей для доступу до фінансового ринку та захисту прав його учасників;
   - координація діяльності органів державного регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ;
   - контроль за прозорістю та відкритістю фінансового ринку;
   - дотримання учасниками фінансового ринку вимог законодавства;
   - розвитку економічної конкуренції та захист від недобросовісної конкуренції на фінансовому ринку.
   - сприяння адаптації національного фінансового ринку до міжнародних стандартів.
   Форми регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ в Україні:
   - Державна реєстрація фінансових установ;
   - Ліцензування окремих видів діяльності фінансових установ;
   - Нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ, а також вимог до фінансових установ, включаючи вимоги щодо розкриття інформації фінансовими установами про себе, свої послуги та звітність фінансових установ;
   - Контроль за діяльністю фінансових установ;
   - Нагляд за діяльністю фінансових установ;
   - Застосування заходів державного примусу до учасників фінансового ринку.
   Регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ базуються на трьох цілях:
   1) захист інвесторів та споживачів фінансових послуг;
   2) забезпечення умов для справедливості, ефективності та прозорості фінансового ринку;
   3) зниження системних ризиків як інвесторів та споживачів фінансових послуг, так і фінансових установ.

1. Принципи організації органів державного
регулювання та нагляду

   1) Обов'язки органів державного регулювання та нагляду повинні бути зрозумілими і об'єктивно визначеними.
   Ефективна система регулювання та нагляду повинна передбачати чітке визначення відповідальності і цілей кожного органу державного регулювання та нагляду.
   2) Органи державного регулювання та нагляду повинні бути незалежними у своїх діях і підзвітними у здійсненні своїх функцій і повноважень.
   Кожен з таких органів державного регулювання та нагляду повинен мати oпeративну незалежність і необхідні ресурси.
   3) Органи державного регулювання та нагляду повинні мати достатні повноваження, належні ресурси, здатність виконувати свої функції і здійснювати повноваження, зокрема повноваження розглядати питання про відповідність діяльності фінансової установи чинному законодавству.
   Необхідно чітко визначити, які види діяльності дозволено здійснювати фінансовим установам, що отримали ліцензію і стали об'єктом нагляду.
   Орган ліцензування повинен мати право встановлювати необхідні критерії і відхиляти заяви на отримання ліцензій від фінансових установ, які не відповідають встановленим нормам. Процес ліцензування повинен, як мінімум, передбачати оцінку структури володіння фінансовою установою, рівень її керівництва, механізмів внутрішнього контролю, її фінансового стану, включаючи базу її капіталу; в тих випадках, коли власником або пов'язаною особою фінансової установи є іноземна фінансова установа, необхідна попередня згода наглядового органу країни її походження.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен мати право:
   - розглядати і відхиляти будь-яку пропозицію щодо передачі іншим особам значної частки власності або контролюючих інтересів діючих фінансових установ;
   - встановлювати критерії щодо регулювання великих придбань або інвестицій фінансової установи;
   - встановлювати критерії спрямовані на недопущення створення філіями або відокремленими підрозділами фінансової установи невиправданого ризику в діяльності всієї фінансової установи або перешкод здійснення ефективного нагляду за діяльністю фінансової установи;
   - встановлювати належні мінімальні вимоги достатності власного капіталу фінансових установ для зменшення ризиків, на які йдуть фінансові установи, а також визначати компоненти капіталу, враховуючи при цьому здатність фінансових установ покривати збитки.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен ма-ти у своєму розпорядженні ресурси для:
   - збору, оцінки і аналізу пруденційних звітів і статистичної інформації, що поступає від фінансових установ;
   - незалежної оцінки наглядової інформації, яку отримано за допомогою перевірок на місцях або за допомогою зовнішніх аудиторів.
   Важливим елементом регулювання та нагляду є здатність органу державного регулювання та нагляду здійснювати свої повноваження щодо групи фінансових установ на консолідованій основі.
   1) Органи державного регулювання та нагляду повинні застосовувати чіткі і послідовні процеси регулювання та нагляду.
   Необхідні прийнятні правові рамки для здійснення регулювання та нагляду, включаючи ліцензійні умови та процедуру видачі ліцензій на право здійснення діяльності фінансовими установами.
   Здійснення повноважень з регулювання та нагляду повинне базуватися на оцінці політики, практики і процедур діяльності фінансових установ з наданням кредитів і розміщенням інвестицій, повсякденного управління кредитними та інвестиційними портфелями.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні пе-ресвідчитися в тому, що фінансові установи мають:
   - і застосовують на практиці політику, механізми і процедури оцінки якості активів, достатності резервів для покриття ідентифікованих сумнівних боргів і загальних резервів для відшкодування втрат та збитків;
   - управлінські системи інформації, що дозволяють посадовим особам фінансової установи ідентифікувати концентрації ризиків в рамках кредитного та інвестиційного портфелів, необхідні механізми і процедури, які дозволяють ідентифікувати, відстежувати і контролювати, в ході здійснення міжнародних кредитних та інвестиційних операцій, ризик неплатоспроможності та трансфертний ризик, а також передбачають належні резерви на покриття таких ризиків;
   - механізми і процедури, що дозволяють оцінювати, відсте-жувати і ефективно контролювати ринкові ризики;
   - механізм управління ризиком (включаючи відповідний нагляд з боку власників і керівництва фінансової установи), що дозволяє ідентифікувати, оцінювати, відстежувати і контролювати всі інші види матеріальних ризиків і, у разі необхідності, мати у своєму розпорядженні капітал для покриття таких ризиків;
   - систему внутрішнього контролю, що відповідає харак-теру і масштабам їхньої діяльності та повинна передбачати чітку процедуру делегування повноважень, відповідальності і розподілу функцій щодо прийняття зобов'язань від імені фінансової установи, виплату її фондів і представлення звітності щодо її активів і зобов'язань; гарантію збереження її активів; відповідний внутрішній або зовнішній аудит і правила, що забезпечують перевірку на відповідність таким видам контролю;
   - адекватну політику, практику і процедури, включаючи чіткі правила «знай свого клієнта», які забезпечують дотримання високих етичних і професійних стандартів, перешкоджають умисному або необережному використанню фінансової установи у злочинних цілях;
   - необхідні фінансовий облік та звітність, що дозволяє органу державного регулювання та нагляду отримати достовірне уявлення про фінансовий стан фінансової установи, про прибутковість її операцій; контролювати оприлюднення на регулярній основі фінансової звітності, яка правдиво відображає фінансовий стан цієї фінансової установи.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні:
   - мати повноваження встановлювати, при необхідності, конкретні вимоги до капіталу на покриття потенційного ринкового ризику;
   - встановлювати пруденційні межі, що обмежують ризик потенційних збитків та втрат;
   - мати засоби ефективного моніторингу за наданням кредитів або інвестицій пов'язаним або афілійованим особам і відповідні заходи контролю за ризиками або зниження загрози їхнього виникнення.
   - підтримувати регулярні контакти із керівництвом фінансової установи і добре розбиратися в операціях фінансової установи.
   - розробити конкретні форми та методи нагляду, зокрема нагляду «на місці» та заочного нагляду.

2. Принципи правозастосування у регулюванні фінансових ринків

   1) Працівники органів державного регулювання та нагляду повинні дотримуватися найвищих професійних стандартів, включаючи належні стандарти конфіденційності.
   2) Органи державного регулювання та нагляду повинні мати широкі повноваження у сфері
контрольно-ревізійної діяльності.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні мати у своєму розпорядженні адекватні можливості впливу, щоб застосовувати своєчасні заходи щодо фінансових установ, які не дотримуються встановлених пруденційних вимог.
   3) Органи державного регулювання та нагляду повинні мати широкі повноваження щодо правозастосування.
   4) Система органів державного регулювання та нагляду повинна забезпечувати ефективну і надійну реалізацію виконання рішень в сфері конрольно-ревізійних повноважень та правозастосування.

3. Принципи саморегулювання

   5) Режим регулювання та нагляду повинен належним чином використовувати можливості саморегулівних організацій учасників фінансового ринку (СРО), які виконують деякі обов'язки, пов'язані з прямим наглядом у своїх відповідних сферах компетенції.
   6) СРО повинні знаходитися під наглядом органів державного регулювання та нагляду, додержуватися стандартів справедливості і конфіденційності під час здійснення своїх повноважень і делегованих обов'язків.

4. Принципи співробітництва щодо регулювання та нагляду

   7) Органи державного регулювання та нагляду повинні мати право надавати один одному інформацію – як відкриту, так і закриту для інших осіб, а також створити механізми надання такої інформації.
Повинна бути розроблена система норм та заходів щодо обміну інформацією між органами державного регулювання та нагляду, а також щодо захисту державної таємниці, комерційної таємниці або інформації конфіденційного характеру.
   8) Органи державного регулювання та нагляду повинні надавати допомогу іноземним органам державного регулювання фінансового ринку у нагляді за фінансовими установами, які підлягають під їх юрисдикцію і здійснюють діяльність на території України.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні здійснювати глобальний консолідований нагляд за діяльністю фінансових установ, які проводять активні міжнародні фінансові операції, ефективно застосовуючи моніторинг і відповідні пруденційні норми щодо всіх аспектів міжнародних операцій, що проводяться цими фінансовими установами на глобальній основі, головним чином, через іноземні філії, спільні підприємства і дочірні підприємства.
   Одним з ключових елементів консолідованого нагляду є контакти й обмін інформацією з органами регулювання та нагляду інших держав.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні ви-магати, щоб місцеві операції іноземних фінансових установ здійснювалися відповідно до тих же стандартів, які пред'яв-ляються до національних фінансових установ, і в інтересах консолідованого нагляду повинні мати в своєму розпорядженні повноваження по обміну необхідною інформацією щодо таких фінансових установ з наглядовими органами країни походження.
   Принципи регулювання та нагляду за фінансовим сектором в Україні повинні враховувати міжнародні фінансові стандарти принципового значення:
   1) Базові принципи ефективного нагляду за банківською діяльністю Базельського комітету із банківського регулювання (BIS),
   2) Директиву Ради 92/30/ЄЕС про нагляд за кредитними установами на консолідованій основі;
   3) Цілі та принципи регулювання ринку цінних паперів. Звіт Міжнародної Організації Комісій з Цінних Паперів (IOSCO), 1998 рік;
   4) Директиву Ради 93/6/ЄЕС про достатність капіталу інвестиційних фірм та кредитних установ;
   5) Директиву Ради 93/22/ЄЕС про інвестиційні послуги на ринках цінних паперів;
   6) Принципи регулювання схем колективного інвестування. Звіт Міжнародної Організації Комісій з Цінних Паперів (IOSCO), 1994 рік;
   7) Принципи нагляду за операторами схем колективного інвестування. Звіт Міжнародної Організації Комісій з Цінних Паперів (IOSCO), 1997 рік;
   8) Ключові принципи страхової діяльності. Документи Міжнародної асоціації органів по нагляду за страховою діяльністю (IAIS), 2000 рік;
   9) Нагляд за фінансовими конгломератами. Документи Об'єднаного Форуму з фінансових конгломератів, 1999 рік;
   10) Концентрацію ризиків. Документи Об'єднаного Форуму з фінансових конгломератів, 1999 рік.

ІІ. Стан регулювання фінансового ринку України та нагляду за діяльністю фінансових установ

1. Загальна характеристика регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ

   Політико–правові основи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ

   Розвиток основ регулювання фінансового ринку в 1991- 2000 роках відбувався в умовах формування правової бази в основному щодо надання банківських послуг, діяльності на фондовому ринку та страхової діяльності.
   Умовно цей період створення законодавчої бази можна поділити на дві стадії:
- з 1991 року по 1996 рік – стадія створення перших законодавчих актів щодо регулювання окремих ринків фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ. Ця стадія характеризувалася прийняттям загального законодавства про підприємницьку діяльність. У сфері фінансового ринку були прийняті Закони України «Про банки і банківську діяльність» (20 березня 1991 року) та «Про цінні папери і фондову біржу» (18 червня 1991 року). Частина правових норм щодо регулювання окремих ринків фінансових послуг приймалася через структури виконавчої влади, зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» (17 березня 1993 року) та    Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» (19 лютого 1994 року).
- з 1996 року по 2001 рік – стадія, яка була започаткована прийняттям нової Конституції України та відокремленням проблем розвитку фондового ринку в окрему сферу зі створенням нового органу державного регулювання та нагляду – Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Саме на цю стадію припадає основна кількість актів законодавства щодо питань регулювання окремих ринків фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ, зокрема прийняття Законів України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в    Україні» (жовтень 1996 року), «Про лізинг» (16 грудня 1997 року), «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» (10 грудня 1997 року), «Про Національний банк України» (20 травня 1999 року), «Про банки і банківську діяльність» (нова редакція від 7 грудня 2000 року), «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) (15 березня 2001 року), «Про обіг векселів в    Україні» (5 квітня 2001 року), «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» (5 квітня 2001 року).
   До основних факторів, які визначали розвиток регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ у 1991 – 2000 роках, можна віднести:
   1) Перехід до ринкових механізмів регулювання в економіці держави;
   2) Зменшення бюджетного фінансування і перехід до комерційного фінансування реконструкції економіки;
   3) Запровадження масштабної приватизації і пов'язані з нею:
   - розміщення приватизаційних цінних паперів;
   - розміщення акцій приватизованих підприємств;
   - поява фінансових установ з обслуговування приватизаційних процесів;
   - розміщення цінних паперів новими суб'єктами господарської діяльності;
   - запровадження практики фінансування дефіциту держав-ного бюджету і поява облігацій внутрішньої державної позики.
   Важливою особливістю цього періоду є формування в державі системи органів з регулювання окремих ринків фінансових послуг та нагляду за діяльністю учасників цих ринків:
   - Національний банк України (створений у 1991 році);
   - Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (створена у 1995 році);
   - структурний підрозділ Міністерства фінансів з нагляду за ринком страхових послуг (створений у 1999 році, як окремий орган та реорганізований у структурний підрозділ Міністерства фінансів України у 2000 році).
   Ця система регулювання та нагляду відповідає міжнародному досвіду і, фактично, повторює систему міжнародних організацій щодо регулювання та нагляду:
   - Базельський комітет з банківського нагляду (створено у 1974 році);
   - Міжнародна організація комісій з цінних паперів (створено у 1989 році);
   - Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю (створена у 1992 році).
   Проблеми співпраці органів державного регулювання та нагляду вказаних трьох сегментів фінансового ринку потребують жорсткої координації. Вирішення цієї проблеми назріло як на міжнародному рівні, так і в межах конкретних держав.
   У 1996 році створено Об'єднаний Форум з питань функціонування фінансових конгломератів під егідою Базельського комітету з банківського нагляду, Міжнародної організації комісій з цінних паперів (IOSCO) та Міжнародної асоціації органів з нагляду за страховою діяльністю, який прийняв у лютому 1999 року Документи з нагляду за діяльністю фінансових конгломератів. В Документах визначені принципи та механізми координації органів нагляду за діяльністю об'єднань фінансових установ (фінансових конгломератів).
   Відсутність системного вирішення проблеми реєстрації, регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ протягом 1995-2000 років створює реальну загрозу повторення "фінансових пірамід", прикладом чого можуть слугувати нещодавні випадки згубної діяльності деяких кредитних спілок. Всупереч сподіванням інвесторів, споживачів фінансових послуг та Уряду щодо піднесення розвитку фінансового ринку України за рахунок впровадження нових фінансових послуг та створення нових фінансових установ, діяльність окремих небанківських фінансових установ в Україні не тільки не допомагає вирішити ці проблеми, але й поглиблює недовіру до фінансового ринку в цілому.
   Також залишається ряд невирішених проблем у регулюванні фінансового ринку, зокрема:
   - недостатній розвиток нормативно-правової бази, на основі якої повинна встановлюватись відповідальність за правопорушення на фінансовому ринку, а також неузгодженість вже прийнятих нормативно-правових актів між собою;
   - недостатній обсяг повноважень органів державного регулювання та нагляду за застосуванням санкцій та притягненням до відповідальності юридичних і фізичних осіб за порушення законодавства;
   - слабка координація дій органів державного регулювання та нагляду між собою, а також цих органів з правоохоронними органами та саморегулівними організаціями;
   - наявність факторів великих "ризиків" для інвесторів позичальників та інших користувачів фінансових послуг;
   - недостатність капіталу та низький рівень професійної підготовки працівників значної частини небанківських фінансових установ;
   - відсутність прозорого законодавства та якісної системи обліку, звітності, розкриття інформації та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ обмежують можливості потенційних інвесторів та споживачів фінансових послуг щодо якісного відбору фінансових установ, що у свою чергу зменшує можливості фінансового ринку з мобілізації вільних ресурсів, підвищення обсягів фінансового посередництва та сприяння розвитку фінансового ринку в цілому;
   - частина небанківських фінансових установ (зокрема, довірчі товариства, інвестиційні та пенсійні фонди) викликають значну недовіру з боку інвесторів і споживачів фінансових послуг та історично мають досить погану репутацію, пов'язану з відомою "трастовою епопеєю" 1993-1995 років.
   Для вирішення цих проблем необхідно забезпечити проведення активної державної політики, спрямованої на подальший розвиток системи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ.
   Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг має два рівні:
   а) законодавчий рівень – Верховна Рада України;
   б) виконавчий рівень:
   - Кабінет Міністрів України;
   - центральні органи виконавчої влади загального регулювання та нагляду – Антимонопольний комітет України,    Державна податкова адміністрація України, Державний комітет статистики.
   - спеціалізовані центральні органи виконавчої влади – Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Міністерство фінансів України;
   - органи місцевого самоврядування – органи державної реєстрації суб'єктів господарської діяльності;
   Верховна Рада України. Координацію розробки системи нормативно-правових актів, що мають юридичну силу Закону, регламентують регулювання фінансового ринку України та нагляд за діяльністю фінансових установ, а також їх прийняття здійснює Верховна Рада України. Координація законодавчого процесу здійснюється шляхом попереднього прийняття відповідних концепцій, визначення політики та головних принципів, які складають основу для подальшої розробки окремих законів і програм.
   Згідно з Конституцією України:
   - виключно законами України встановлюються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи (стаття 92).
   - організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України (частина 2 статті 120). Утворення конкретних центральних органів виконавчої влади не є компетенцією Верховної Ради України.
   - Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією України (стаття 85).
   Президент України. Згідно з Конституцією Президент України хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має значні компетенційні преференції щодо виконавчої гілки державної влади. Ключовими серед них є повноваження з питань формування та зміни персонального складу Кабінету Міністрів України, утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, призначення на посади та звільнення з посад керівників цих органів, а також скасування актів Уряду.
   Як глава держави, Президент України наділений правом контролю за додержанням законності в усіх структурах і сферах функціонування виконавчо-розпорядчої системи держави. Президент України має право відмінити акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Президент є гарантом додержання Конституції України, забезпечення конституційних прав та свобод (стаття 102 Конституції України).
   Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент України може створювати необхідні дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи та служби (п.28 статті 106 Конституції України). Одним з таких органів є Адміністрація Президента України, яка в своїй структурі має контрольне управління і організовує контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента України органами державної виконавчої влади та їх посадовими особами.
   Питання утворення центральних органів виконавчої влади віднесено Конституцією України до компетенції Президента України та Кабінету Міністрів України. Згідно з пунктом 15 ст. 106 Конституції України Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах грошей, передбачених на утримання органів виконавчої влади.
   З метою виконання законів і в межах своєї компетенції Президент України видає Укази і Розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов'язковими для виконання на всій території України.
   Кабінет Міністрів України. На підставі ст. 116 Конституції України забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України щодо проведення фінансової політики.
Згідно з Конституцією України:
   - забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку України належить Кабінету Міністрів України (пункти 3 та 4 ст. 116).
   - Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах грошей, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів (частина 5 ст. 114).
   Виходячи з міжнародно-визнаної класифікації видів фінансових послуг, фінансовий ринок України в частині регулювання та нагляду можна умовно розділити на такі сегменти:
   1) Ринок банківських послуг;
   2) Фондовий ринок;
   3) Ринок страхових послуг;
   4) Ринок послуг інших небанківських фінансових установ.
   Характеристика стану регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг включає:
   1) законодавчу базу, яка регламентує діяльність на ринках фінансових послуг;
   2) орган (органи) державної влади, який здійснює регулювання та/ або нагляд;
   3) професійних учасників конкретного ринку фінансових послуг;
   4) перелік послуг, що надаються професійними учасниками ринку;
   5) системи взаємозв'язків учасників ринку;
   6) саморегулювання та/або самоврядування.

2. Особливості ринку банківських послуг

   1) Законодавча база, яка регламентує діяльність на ринку банківських послуг.
   Згідно з Конституцією України:
   - Верховна Рада України призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України за поданням Президента України, а також призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України (стаття 85).
   - Президент України призначає другу половину складу Ради Національного банку України (стаття 106).
   - Національний банк України має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (стаття 93) та забезпечує стабільність грошової одиниці України – гривні (стаття 99).
   - Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням (стаття 100).
   Крім норм Конституції України, система банківського законодавства базується на принципах ефективного нагляду за банківською діяльністю Базельського комітету із банківського регулювання.
   В розвиток Конституції України та міжнародних норм Верховна Рада України прийняла ряд актів законодавства, зокрема: Закони України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року; «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року; «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 року, «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 року.
   Норми Конституції України та вказані Закони України нині складають досить завершену систему банківського законодавства України.
   2) Орган державної влади, який здійснює регулювання, контроль та нагляд на ринку банківських послуг. На виконання норм Конституції України та актів законодавства в Україні створено центральний державний банк – Національний банк України з управліннями, що відповідають адміністративно-територіальному устрою України.
Національний банк України (далі – Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України», Законом України «Про банки і банківську діяльність» та іншими законами України.
   Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених Законом України «Про Національний банк України» випадках – також за рахунок Державного бюджету України.
Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
   Національний банк виконує також інші функції:
   1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики
визначає та проводить грошово-кредитну політику;
   2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
   3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
   4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, грошей та майна;
   5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
   6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
   7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
   8) здійснює банківське регулювання та нагляд;
   9) веде реєстр банків, їхніх філій та представництв, валютних бірж, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
   10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
   11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
   12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;
   13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;
   14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
   15) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
   16) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;
   17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;
   18) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.
   3) Учасники ринку банківських послуг. Єдиним видом професійних учасників ринку банківських послуг є банки – юридичні особи, які мають виключне право на підставі ліцен-зії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошей фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених грошей від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
   4) Банківські послуги:
   1) прийняття вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
   2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошей з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування грошей на них;
   3) розміщення залучених грошей від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
   Операції, визначені пунктами 1-3, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2-3, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.
   Банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:
   1) операції з валютними цінностями;
   2) емісію власних цінних паперів;
   3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
   4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андерайтинг);
   5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
   6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);
   7) лізинг;
   8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
   9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
   10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
   11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
   За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:
   1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
   2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
   3) перевезення валютних цінностей та інкасацію грошей;
   4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені:
   з інструментами грошового ринку;
   з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;
   з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;
   5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
   6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
   5) Наявність системних взаємозв'язків учасників ринку банківських послуг. Національний банк України та банки складають єдину банківську систему України.
   Банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.
   6) Саморегулювання та/або самоврядування.
   Самоврядною організацією є Асоціація Українських банків.

3. Особливості фондового ринку

   1) Законодавча база, яка регламентує діяльність на ринку цінних паперів.
   Конституція України не передбачає створення окремого органу з нагляду за ринком цінних паперів.
   Створення окремого органу з нагляду за ринком цінних паперів рекомендується Міжнародною організацією Комісій з цінних паперів (IOSCO) Цілями та принципами регулювання ринку цінних паперів 1998 року.
   В розвиток міжнародних принципів Верховна Рада України прийняла ряд актів законодавства, зокрема: Закони    України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 року; «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 року; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 року; «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 року.
   Норми Законів України на цей час складають достатньо завершену систему законодавства про фондовий ринок, яка, однак, потребує суттєвого вдосконалення.
   2) Орган державної влади, який здійснює регулювання та нагляд на ринку цінних паперів. На виконання Законів України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» і «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» створено орган центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом підпорядкований Президентові України і підзвітний Верховній Раді України – Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (далі Комісію) з управліннями, що відповідають адміністративно-територіальному устрою України.
   Основними завданнями Комісії є:
   1) формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їхніх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
   2) координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їхніх похідних;
   3) здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їхніх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
   4) захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
   5) сприяння розвитку ринку цінних паперів;
   6) узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка пропозицій щодо його вдосконалення.
   3) Професійні учасники фондового ринку: а) торговці цінними паперами; б) реєстратори; в) депозитарії; г) зберігачі; д) організатори торгівлі (фондові біржі та торговельно-інформаційні системи); е) керуючі активами інститутів спільного інвестування.
   4) Послуги учасників фондового ринку:
   а) брокерські послуги торговців цінними паперами;
   б) депозитарні послуги щодо зберігання цінних паперів та/або обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами;
   в) розрахунково-клірингові послуги з визначення
взаємних зобов'язань щодо угод з цінними паперами та розрахунків за ними;
   г) послуги з управління цінними паперами;
   д) послуги з управління активами;
   е) послуги по веденню реєстру власників іменних цінних паперів – здійснення збору, фіксації, обробки, зберігання та надання даних, що складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів та власників;
   є) послуги по організації торгівлі на ринку цінних паперів – надання послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод щодо цінних паперів на біржовому та організаційно оформленому позабіржовому ринку цінних паперів.
   5) Наявність системних взаємозв'язків учасників ринку банківських послуг
Професійні учасники ринку цінних паперів є учасниками Національної депозитарної системи України:
   - прямі учасники – депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;
   - опосередковані учасники – організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами.
   6) Саморегулювання та/або самоврядування. Асоціація Учасників Фондового Ринку (АУФРУ); Перша Фондова Торговельна Система (ПФТС); Професійна Асоціація Реєстраторів та Депозитаріїв (ПАРД); Українська Асоціація Інвестиційного Бізнесу (УАІБ), а також частина фондових бірж.

4. Особливості ринку страхових послуг

   1) Законодавча база, яка регламентує діяльність на ринку страхових послуг.
   Конституція України. Стаття 46 містить гарантію соціального захисту громадян шляхом загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Стаття 49 закріплює право всіх громадян на медичне страхування.
   Крім норм Конституції України, яка не містить норм щодо створення органу з нагляду за ринком страхових послуг, система законодавства про ринок страхових послуг базується на окремих елементах ключових принципів нагляду за страховою діяльністю, прийнятих у вересні 1997 року Міжнародною організацією органів з нагляду за страховою діяльністю (IAIS) та переглянуті у грудні 1999 року.
   В розвиток міжнародних принципів Верховна Рада України прийняла ряд актів законодавства, зокрема: Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року; Закони України «Про страхування» від 7 березня 1996 року (в редакції від 2001 року); Закон України «Про здійснення контролю за сплатою збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та збору на обов'язкове соціальне страхування» від 21 травня 1999 року.
   Норми Законів України на цей час складають достатньо завершену систему законодавства про ринок страхових послуг, яка, однак, потребує суттєвого вдосконалення.
   2) Орган державного регулювання та нагляд на ринку страхових послуг. На виконання Закону України «Про страхування» державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Міністерством фінансів України та його територіальними органами, розміщення яких відповідає адміністративно-територіальному
устрою України.
   У жовтні 2001 року Верховна рада України прийняла нову редакцію Закону України «Про страхування». Згідно із статтею 35 – державний нагляд за страховою діяльністю з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників здійснюється Уповноваженим органом та його органами на місцях. Нова редакція Закону не вказує на Міністерство фінансів України.
   Основними функціями спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю є:
   1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) та державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;
   2) видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяльності та проведення перевірок їхньої відповідності виданій ліцензії;
   3) видача свідоцтв про включення страхових та перестрахових брокерів до державного реєстру страхових та перестрахових брокерів та проведення перевірки додержання ними законодавства про посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні і достовірності їхньої звітності;
   4) проведення перевірок щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірності їхньої звітності;
   5) розробка нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена Законом України «Про страхування» до компетенції Уповноваженого органу;
   6) узагальнення практики страхової діяльності і посередницької діяльності на страховому ринку, розробка і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову діяльність і посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні;
   7) прийняття у межах своєї компетенції нормативно-правових актів з питань страхової діяльності і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні;
   8) проведення аналізу додержання законодавства
об'єднаннями страховиків і страхових посередників;
   9) здійснення контролю за платоспроможністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов'язань перед страхувальниками;
   10) забезпечення проведення дослідницько-методологічної роботи з питань страхової діяльності і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, підвищення ефективності державного нагляду за страховою діяльністю;
   11) встановлення правил формування, обліку і розміщення страхових резервів та показників звітності;
   12) проведення і координація у визначеному законодавством порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів та встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які провадять діяльність на страховому ринку, організація нарад, семінарів, конференцій з питань страхової діяльності;
   13) участь у міжнародному співробітництві у сфері страхування і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, вивчення, узагальнення, поширення світового досвіду, організація виконання міжнародних договорів України з цих питань;
   14) здійснення організаційно-методичного забезпечення проведення актуарних розрахунків.
Уповноважений орган може здійснювати інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань.
   3) Професійні учасники ринку страхових послуг. Професійними учасниками ринку страхових послуг є страховики – фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України »Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками – резидентами України.
   4) Послуги страховиків з обов'язкового страхування:
   1) страхування життя;
   2) страхування від нещасних випадків;
   3) медичне страхування (безперервне страхування
здоров'я»);
   4) страхування здоров'я на випадок хвороби;
   5) страхування залізничного транспорту;
   6) страхування наземного транспорту (крім залізничного);
   7) страхування повітряного транспорту;
   8) страхування водного транспорту (морського внутрішнього та інших видів водного транспорту);
   9) страхування вантажів та багажу (вантажобагажу);
   10) страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ;
   11) страхування майна (іншого, ніж передбачено пунктами 5-9);
   12) страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);
   13) страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);
   14) страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);
   15) страхування відповідальності перед третіми особами (іншої, ніж передбачена пунктами 12-14);
   16) страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за непогашення кредиту);
   17) страхування інвестицій;
   18) страхування фінансових ризиків;
   19) страхування судових витрат;
   20) страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій;
   21) страхування медичних витрат.
   22) інші види добровільного страхування.
   5) Наявність системних взаємозв'язків учасників ринку страхових послуг. Системні взаємозв'язки між професійними учасниками відсутні.
   6) Саморегулювання та/або самоврядування. Саморегулівні організації не створені. Самоврядною організацією є Ліга страхових компаній.

5. Особливості ринку послуг інших небанківських фінансових установ

   Діяльність щодо взаємного кредитування. Створення та діяльність кредитних спілок регулюється Законом України «Про об'єднання громадян» з урахуванням особливостей, встановлених Тимчасовим Положенням про кредитні спілки в Україні, затвердженим Указом Президента України від 20 вересня 1993 року № 377/93. Постанова Правління Національного банку України «Про погодження Статуту кредитної спілки з питань кредитування та розрахунків із Національним банком України» № 25 від 07.02.94 року.
   В Законах України «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність» повноваження Національного банку щодо контролю та нагляду за кредитними спілками не передбачено. 9 вересня 1999 року Президент України видав Указ «Про кредитні спілки», який не вступив у дію у зв'язку з відхиленням проекту Закону про кредитні спілки. (Постанова ВР № 1023-XIV).
   Державне регулювання і контроль за діяльністю кредитних спілок та їхніх об'єднань пропонувалося покласти на «Уповноважений орган», який міг би делегувати Національній асоціації кредитних спілок України функції з навчання спеціалістів і членів асоціації, збір і узагальнення поточної інформації, розробку стандартів діяльності кредитних спілок та інші допоміжні функції.
   Професійними учасниками цього сегмента ринку є кредитні спілки – громадські організації, головною метою яких є фінансовий та соціальний захист її членів через залучення їхніх особистих заощаджень для взаємного кредитування.
   Кредитні спілки надають такі види послуг:
   - позички членам спілки, в тому числі під заставу майна або майнових прав, та здійснює пов'язані з цим фінансово-кредитні операції;
   - позички іншим кредитним спілкам, асоціаціям кредитних спілок за наявності вільних грошей, використовує кошти на потреби розвитку руху кредитних спілок з благодійною метою;
   - виступає поручителем виконання членами спілки зобов'язань перед третіми особами;
   Системні взаємозв'язки між кредитними спілками відсутні.
   Самоврядування кредитних спілок здійснюється через Асоціацію кредитних спілок України.
   Діяльність із недержавного пенсійного забезпечення. Спеціальне законодавство відсутнє. Існуючі недержавні пенсійні фонди здійснюють свою діяльність відповідно до норм чинного законодавства про підприємництво.
   Окремого органу державної влади не створено.
   На ринку присутні кілька недержавних пенсійних фондів, які займаються додатковим пенсійним страхуванням.
   Системні взаємозв'язки між недержавними пенсійними фондами відсутні.
   Самоврядування здійснюється через Асоціацію недержавних пенсійних фондів.
   Накопичувальний пенсійний фонд. 30 серпня 2000 року Урядом поданий до Верховної Ради України доопрацьований проект Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зареєстрований під номером 1128. Законопроект передбачає створення в загальнообов'язковій системі державного пенсійного страхування накопичувального пенсійного фонду (лише за наявності певних умов, визначених законопроектом). Накопичувальний пенсійний фонд створюватиметься Пенсійним фондом як цільовий позабюджетний фонд, в якому акумулюватимуться страхові внески застрахованих осіб, обліковані на персоніфікованих накопичувальних пенсійних рахунках, та інвестиційний дохід, отриманий внаслідок інвестування страхових внесків застрахованих осіб.
   Державний нагляд та контроль за Накопичувальним пенсійним фондом здійснюватиме орган державного регулювання у сфері накопичувального пенсійного забезпечення. Цей орган буде здійснювати державний нагляд та контроль одночасно за Накопичувальним пенсійним фондом загальнообов'яз-
кової системи і за недержавним пенсійним забезпеченням.
Нагляд та контроль за діяльністю компаній, що управляють пенсійними активами Накопичувального фонду, за діяльністю страхових організацій, нагляд та контроль за діяльністю банківської установи-зберігача здійснюється у порядку, передбаченому законодавством, відповідними органами державного регулювання, визначеними законодавством.
   Діяльність фондів підтримки підприємництва. Існуючі фонди підтримки підприємництва здійснюють свою діяльність у відповідності із Законами України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.00 року (№ 2063-ІІІ), «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» від 21.12.00 року (№ 2157-ІІІ).
   Діяльність Українського фонду підтримки підприємництва координується Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва; регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва – місцевими органами державної влади та самоврядування – співзасновниками фондів.
   Український фонд підтримки підприємництва, регіональні та місцеві фонди підтримки підприємництва, які у Законі України "Про державну підтримку малого підприємництва" визначені як неприбуткові організації, що на відповідному рівні здійснюють фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підприємництва.
   Основними видами послуг, що надаються фондами підтримки підприємництва є:
   - участь у розробці, фінансуванні і реалізації міжнародних, державних, міжрегіональних, а також галузевих, регіональних, місцевих програм, проектів розвитку підприємництва та підтримки вітчизняного товаровиробника, у тому числі Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, програми підтримки малого підприємництва в Автономній Республіці Крим, регіональних та місцевих програм підтримки підприємництва;
   - фінансово-кредитна та інвестиційна підтримка суб'єктів підприємницької діяльності недержавного сектора економіки;
   - управління фінансовими ресурсами, спрямованими державою та залученими з інших джерел на підтримку та розвиток малого та середнього підприємництва;
   - надання фінансової підтримки на поворотній та безповоротній основі для реалізації програм підтримки підприємництва та підприємницьких проектів з метою демонополізації економіки, розвитку конкуренції, насичення товарного ринку, створення нових робочих місць, ослаблення соціальної напруженості тощо;
   - часткова сплата відсотків за видані підприємцям кредити установами банків, надання гарантій щодо зобов'язань суб'єктів підприємництва, придбання майна для подальшої передачі його суб'єктам підприємництва в оренду (лізинг) та інші прогресивні форми підтримки підприємництва;
   - корпоративна участь у створенні та діяльності фондів підтримки підприємництва, господарських структур та організацій, які надають фінансові, інформаційні, консультативні, експертні, навчальні та інші послуги суб'єктам підприємництва;
   - фінансування заходів з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для малого та середнього підприємництва;
   Системні зв'язки у діяльності фондів підтримки підприємництва відсутні.
   Розвиток фондів підтримки підприємництва як неприбуткових небанківських фінансово-кредитних установ (організацій) дозволить розширити інфраструктуру фінансової підтримки підприємництва, закласти фундамент для запровадження найсучасніших механізмів кредитно-гарантійної підтримки підприємництва для фінансування Національних, регіональних, місцевих програм підтримки та розвитку підприємництва.
   12 липня 2001 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (№ 2664-III), згідно із статтею 4 якого фінансовими вважаються такі послуги:
   1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їхнє обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;
   2) довірче управління фінансовими активами;
   3) діяльність з обміну валют;
   4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їхнього повернення;
   5) фінансовий лізинг;
   6) надання грошей у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;
   7) надання гарантій та поручительств;
   8) переказ грошей;
   9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;
   10) торгівля цінними паперами;
   11) факторинг;
   12) інші операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
   Органами, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг визначені:
   - щодо ринку банківських послуг – Національним банком України;
   - щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
   - щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
   Міністерство фінансів України та Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва не представлені у названому рамковому законі з питань регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, як органи регулювання та/ або нагляду.
Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.
Тобто, на даний час в Україні зберігається система регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, яка відповідає міжнародному досвіду і, фактично, повторює систему міжнародних організацій щодо регулювання та нагляду:
   - Базельський комітет з банківського нагляду;
   - Міжнародна організація комісій з цінних паперів;
   - Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю.
   Проблеми співпраці органів державного регулювання та нагляду вказаних трьох сегментів фінансового ринку стають ще більш актуальними та потребують жорсткої координації.

III. Створення ефективної системи регулювання фінансового ринку України та нагляду за діяльністю фінансових установ

1. Передумови визначення засад створення ефективної системи регулювання та нагляду

   Фінансовий ринок держави еволюційно проходить етапи свого формування. Ринок банківських послуг і банківський сегмент у цілому перебувають у процесі реформування. Небанківські фінансові послуги та установи, які їх надають, сьогодні або лише розвиваються, або не існують, або не працюють для широкого кола споживачів фінансових послуг.
   Для чіткого визначення секторів фінансового ринку, які необхідно регулювати та в якій мірі, а які залишити без регулювання до наступних стадій розвитку конкретного фінансового сектора, необхідно враховувати такі передумови:
   - ступінь ризику діяльності фінансових установ на цьому сегменті ринку (включаючи рівні дефолту);
   - визначення категорії споживачів фінансових послуг (обізнані професійні учасники ринку чи необізнана громадськість);
   - обсяги капіталу та категорії споживачів, залучених до діяльності;
   - існування будь-якої практики чи механізмів саморегулювання або самоврядування чи їхню відсутність.
   Відповідно до законодавства Європейського Союзу повинен бути запроваджений нагляд з боку органів державного регулювання та нагляду щодо фінансових установ. Кожна з країн-учасниць самостійно визначає для себе схеми регулювання. В результаті різні країни-учасниці знайшли досить різні рішення для схеми регулювання та нагляду в залежності від рівня інтеграції їхнього фінансового сектора та бази людських ресурсів для заповнення регуляторних установ.
   Модель регулювання фінансового ринку в Україні не порушує законодавство Європейського Союзу, беручи до уваги свободу дій, надану країнам-учасницям Європейського Союзу. Законодавство Європейського Союзу домінує над будь-яким національним законодавством, яке їм не відповідає.
Тому сьогодні для України важливо перш за все уважно вивчити своє законодавство на відповідність законодавству Європейського Союзу.
   Оскільки, країни-учасниці Європейського Союзу мають різні моделі регулювання фінансового сектора, а Європейський Союз намагається встановити лише мінімальні вимоги до єдиного спільного ринку, який забезпечує вільний рух фінансових продуктів та послуг через всі країни-учасниці, то Україна може на свій розсуд удосконалювати ці мінімальні вимоги для ефективного захисту споживачів фінансових послуг та їх регулювання.
Законодавче визначення та економічна практика щодо використання грошей та інструментів ринку капіталу створюють кордони фінансового ринку країни, а в результаті й кордони регуляторних повноважень органів регулювання фінансового ринку та нагляду.
   Надзвичайно важливо уникнути появи прогалин у регулюванні, які можуть виникнути через недостатньо чітке визначення у чинному законодавстві різних видів фінансових інструментів.
   Юридичне визначення та регулювання певних фінансових інструментів залежить від того, чи використовуються вони як оборотні кредитно-грошові інструменти з коротким строком платежу, що використовуються замість грошей, або як інвестиційні засоби для накопичення капіталу протягом довшого періоду.
Вибір схеми регулювання та розподілу обов'язків між органами державного регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ вимагає чіткого розмежування у законодавстві між грошима та інструментами ринку капіталу.
   Система ефективного нагляду за діяльністю фінансових установ повинна визначати:
   - передумови, що визначають розподіл цілей, функцій і зобов'язань кожного учасника фінансового ринку;
   - ліцензійні умови та вимоги до діяльності, які чітко окреслюють коло фінансових установ, охоплених наглядом, види їх діяльності, що потребують ліцензування, а також передбачають оцінки власності фінансової установи, ділових якостей її керівників, реальності операційних планів, системи внутрішнього контролю та прогноз фінансового стану установи на майбутнє;
   - пруденційні вимоги і пруденційний нагляд, тобто вимоги щодо обов'язкової наявності мінімального капіталу, який би відповідав рівневі ризиків фінансової установи; ведення нею ефективної політики та оволодіння процедурами оцінки якості активів і забезпечення, а також резервів для відшкодування можливих втрат за кредитами та інвестиціями; лімітів для обмеження ризику; наявності адекватної системи внутрішнього контролю та аудиту;
   - методику поточного регулювання, яка органічно поєднує дистанційний та інспекційний нагляд, і передбачає постійні контакти з керівництвом фінансової установи, створення ефективної системи збору, розгляду й аналізу пруденційних звітів та статистичних даних;
   - вимоги щодо надання необхідної інформації, завдяки чому органи державного регулювання та нагляду отримують правдиву звітність про фінансовий стан фінансової
установи;
   - повноваження, які дозволяють органам державного регулювання та нагляду вживати адекватні виправні заходи щодо фінансової установи в разі порушення ним пруденційних вимог здійснення діяльності, чинного законодавства або створення ситуації, яка загрожує інтересам інвесторів та/або вкладників;
   - міжнародні фінансові операції – нагляд за діяльністю фінансових установ за межами України та обмін інформацією із іноземними та міжнародними організаціями з регулювання та нагляду за діяльністю фінансових установ.
   При створенні ефективної системи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ слід, перш за все, забезпечити: стабільність; ефективність; справедливість.
   Стабільність фінансового ринку визначатиметься:
   - станом чинного законодавства;
   - наявністю достатньої кількості досвідчених кадрів, які забезпечують діяльність фінансових установ;
   - рівнем ділової етики та традиціями ведення діяльності;
   - охороною відповідними правовими нормами інтересів споживачів фінансових послуг фінансових установ;
   - повнотою та ефективно існуючою системою регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю усіх фінансових установ (включаючи банки, небанківські фінансові установи та професійних учасників фондового ринку).
   Ефективність фінансового ринку визначатиметься:
   - станом конкуренції між фінансовими установами щодо надання послуг та створення однакових умов для конкуруючих організацій;
   - ступенем розвитку різних сегментів фінансового ринку; в тому числі розвиненістю фінансових установ та їхніх активів;
   - обсягами залучених ресурсів від юридичних та фізичних осіб;
   - обсягами фінансових операцій та розміром активів фінансових установ;
   - ступенем розвитку універсальних фінансових установ;
   Справедливість фінансового ринку може бути забезпечена через:
   - захист прав дрібних вкладників, інвесторів, власників страхових полісів, які не є професійними споживачами фінансових послуг;
   - визначення чітких правил роботи професійних учасників фінансового ринку;
   - розв'язання проблем, пов'язаних з потенційними конфліктами інтересів;
   - надання фінансової інформації про діяльність фінансових установ;
   - захист інтересів професійних споживачів фінансових послуг через законодавче забезпечення.
   Здійснення ефективного нагляду буде ускладнюватися з розвитком універсальних фінансових установ.

2. Регулювання ринків фінансових інструментів

   Створення систем торгівлі фінансовими інструментами, у тому числі організаторів торгівлі на фондовому ринку, повинно підпорядковуватися загальним принципам регулювання фінансового ринку та нагляду.
   Необхідно здійснювати постійний контроль за діяльністю організаторів торгівлі фінансовими інструментами, який повинен бути спрямований на забезпечення цілісності торгівлі, яка повинна підтримуватись за допомогою справедливих і об'єктивних правил, що сприятимуть відповідній рівновазі потреб різних учасників фінансового ринку.
   Система державного регулювання та нагляду повинна:
   - сприяти прозорості організованої торгівлі фінансовими інструментам;
   - бути побудована так, щоб виявляти і не допускати маніпулювання ринком та інших прийомів недобросовісної торгівлі;
   - забезпечувати належний контроль активних операцій, що ставлять під ризик значну частину капіталу;
   - зниженню ризику невиконання зобов'язань;
   - забезпечити точність розрахунків та зниження системного ризику при клірингу і розрахунках за операціями з фінансовими інструментами.
   Регулювання системи клірингу і розрахунків за операціями з цінними паперами повинно здійснюватися так, щоб забезпечити її справедливість, ефективність і результативність.
   Орган державного регулювання фондового ринку та нагляду за діяльністю учасників цього сегмента фінансового ринку при здійсненні своїх повноважень за системою клірингу і розрахунків за операціями з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами зобов'язаний враховувати Рекомендації Міжнародної асоціації з обслуговування цінних паперів (ISSA 2000) 2000 року.
   Акти законодавства та нормативно-правові акти органу державного регулювання та нагляду повинні містити норми щодо:
   1) відповідальності учасників системи обслуговування фондового ринку перед споживачами своїх послуг;
   2) створення умов для надання ефективних та недорогих послуг з обробки інформації;
   3) можливості системи обслуговування фондового ринку надавати доступ до мережі в інтерактивному режимі; справлятися з піковими навантаженнями без будь-якого погіршення цих послуг та мати достатні резервні можливості для відновлення операцій у достатньо короткий період протягом робочого дня;
   4) забезпечення повного дотримання Міжнародного процесу нумерації цінних паперів (ISO 6166) та уніфікованого використання стандартів ISO 15022 для всіх повідомлень про цінні папери для здійснення ефективних та швидких розрахунків;
   5) запровадження методики глобальної ідентифікації споживачів послуг (клієнтів) та сторін (BIC - ISO 9362) для подальшого полегшення обробки інформації;
   6) запровадження прикладних програм, які повинні бути структуровані таким чином, щоб полегшити відкриту взаємодію між всіма учасниками процесу.
   7) забезпечення захисту інвесторів та споживачів фінансових послуг від ризиків непроведення розрахунків через чіткі правила, встановлені на ринку, та через забезпечення дотримання емітентами, що знаходяться в лістингу, належної політики у сфері корпоративного управління;
   8) забезпечення відокремлення клієнтських грошей від основних активів зберігача, а у випадку банкрутства зберігача – жодні вимоги не можуть бути заявлені на активи споживача послуг зберігача (клієнта);
   9) пом'якшення основних ризиків в системах обслуговування виконання угод щодо цінних паперів через:
   - запровадження реальної поставки цінних паперів проти їхньої оплати;
   - прийняття дати укладення договору плюс один розрахунковий цикл у формі, що не збільшує операційний ризик;
   - мінімізацію труднощів з фінансуванням та ліквідністю через дозвіл надавати акції в позику, широке перехресне надання забезпечень, використання договорів купівлі-продажу цінних паперів із зворотнім викупом та нетингу, коли це можливо;
   - примусове застосування розрахунків;
   - здійснення обов'язкових заходів щодо звірки та розрахунків за договорами.
   В умовах зближення систем обслуговування учасників фондового ринку з приводу їхніх договорів щодо цінних паперів, як в межах України, так і між країнами, спрямованого на усунення операційних ризиків, зниження затрат та підвищення ефективності фондових ринків, важливим аспектом в діяльності органу державного регулювання та нагляду є вдосконалення захисту прав та інтересів інвесторів через:
   - забезпечення чіткості законодавства щодо міжнародних операцій;
   - пошук міжнародної узгодженості юридично забезпеченого визначення завершеності операції з цінними паперами;
   - забезпечення повної законодавчої захищеності права власників-бенефіціаріїв;
   - вдосконалення законодавства про фондовий ринок для гарантування прав заставоутримувача, захисту активів клієнтів, які обліковуються (утримуються) в системі обслуговування обігу цінних паперів;
   - неупереджене ставлення до інвесторів та споживачів послуг учасників фондового ринку, особливо щодо їхніх прав на переваги акціонерів та концесійні домовленості в договорах подвійного оподаткування.
   Діяльність органу державного регулювання фондового ринку та нагляду за діяльністю учасників фондового ринку повинна бути спрямована на дотримання всіма учасниками ринку вимог чинного законодавства у цій сфері.

3.Організація державного регулювання ринку страхових послуг

   Орган державного регулювання ринку страхових послуг та нагляду за діяльністю страховиків повинен в першу чергу захищати утримувачів полісів та забезпечувати безпеку і ефективність ринку через дотримання страховиками законодавства з питань страхування.
   Організація та діяльність органу державного регулювання та нагляду. Основною функцію органу державного регулювання та нагляду є підтримка ефективного, справедливого, безпечного та стабільного страхового ринку на користь утримувачів полісів. Він повинен виконувати свої функції і завдання ефективно, відповідно до Ключових принципів страхування.
   Зокрема, орган державного регулювання ринку страхових послуг та нагляду за діяльністю страховиків повинен:
   а) бути операційно незалежним та підзвітним при виконанні своїх функцій і повноважень;
   б) мати відповідні повноваження, засоби законодавчого захисту та фінансово-матеріальні ресурси для виконання своїх функцій і здійснення повноважень;
   в) запровадити чітку, прозору та послідовну процедуру регулювання та нагляду;
   г) чітко визначити обов'язки щодо прийняття рішень;
   д) наймати, навчати та утримувати достатню кількість працівників з високим професійним рівнем підготовки, які дотримуються високих стандартів конфіденційності.
Ліцензування. Орган державного регулювання та нагляду має повноваження видавати ліцензію суб'єктам господарської діяльності, які бажають надавати страхові послуги на внутрішньому страховому ринку. При цьому він:
   а) повинен оцінити спроможність власників, посадових осіб та/або вищого керівництва, а також бізнес-план, що могло би включити орієнтовні фінансові показники, план капіталовкладень та орієнтовні показники платоспроможності;
   б) при визнанні іноземної ліцензії для допуску до діяльності на внутрішньому ринку може покладатися на роботу, що здійснюється органом регулювання та нагляду іноземної держави, якщо пруденційні правила цих кран в цілому співпадають.
   Зміна контролю. Орган державного регулювання та нагляду повинен здійснювати моніторинг змін контролю над страховиками. Він має встановити чіткі вимоги, які повинні виконуватися у випадку зміни контролю і бути не нижчими тих вимог, що застосовуються при видачі ліцензії. Зокрема, державний регулятор повинен:
   а) вимагати від покупця або страховика надання повідомлення про зміну контролю та/або ухвалення запропонованих змін;
   б) встановлювати критерії оцінки відповідності змін, які могли би включити оцінку спроможності нових власників, а
також будь-яких нових посадових осіб та вищого керівництва,
а також будь-якого нового бізнес-плану.
   Корпоративне управління. Там, де повноваження органу державного регулювання та нагляду стосується корпоративного управління, було б доцільним встановити вимоги щодо:
   а) ролі та відповідальності спостережної ради, виконавчого органу (правління), ревізійної комісії;
   б) взаємодії з іншими органами державного регулювання та нагляду, саморегулівних або самоврядних організацій, а також органами регулювання та нагляду ринку фінансових послуг інших країн взагалі та ринку страхових послуг зокрема;
   в) різниці між вимогами, що ставляться до страховиків органом державного регулювання та нагляду за ринком страхових послуг з вимогами інших органів державного регулювання та нагляду.
   Внутрішній контроль. Орган державного регулювання та нагляду повинен мати можливість:
   а) здійснювати моніторинг внутрішнього контролю, що затверджується та здійснюється керівництвом страховика, а також вимагати підсилення контролю коли це необхідно;
   б) вимагати від керівництва страховика здійснення відповідного пруденційного нагляду, такого, як встановлення
стандартів страхування ризиків та встановлення кількісних та якісних стандартів управління інвестиціями та ліквідністю.
   Пруденційні правила. За природою своєї діяльності страхова діяльність пов'язана зі значними ризиками. Страховики повинні відповідати пруденційним нормам, встановленим для обмеження або управління обсягів ризиків.
При встановленні вимог орган державного регулювання та нагляду повинен прийняти рішення щодо того, чи повинні вимоги, які застосовуються до страховиків, відрізнятися від тих, що застосовуються до видів діяльності страховика, які знаходяться під юрисдикцією інших органів державного регулювання та нагляду.
   Активи страховика. Орган державного регулювання та нагляду повинен встановлювати вимоги до активів страховиків, які мають ліцензію на право здійснення діяльності з надання страхових послуг щодо:
   а) диверсифікації за типами;
   б) будь-яких меж або обмежень суми, яка може утримуватися у фінансових інструментах, майні або дебіторській заборгованості;
   в) бази оцінки активів, включених до фінансової звітності;
   г) зберігання активів;
   д) відповідної звірки активів та пасивів;
   е) ліквідності.
   Зобов'язання. Орган державного регулювання та нагляду повинен встановити вимоги щодо зобов'язань страховиків, які отримали ліцензію на право здійснення діяльності з надання страхових послуг з врахуванням того, що:
   а) має бути включене до зобов'язань страховика, наприклад, отримані, але не оплачені вимоги, вимоги, не відображені у звітності, суми заборгованості, суми сумнівної заборгованості, заздалегідь отримані прибутки, а також резерв під зобов'язання щодо страхування або технічні резерви, що можуть встановлюватися актуарієм;
   б) стандарти щодо технічних резервів;
   в) дозволений розмір кредиту для зменшення об'єму зобов'язань до сум, які можуть бути відшкодовані згідно з договорами перестрахування з певним перестрахувальником.
   Відповідність капіталу та платоспроможність. Вимоги щодо розміру капіталу, який повинні мати страховики або суб'єкти господарської діяльності, які подали документи на отримання ліцензії, повинні бути чітко визначені в нормативно–правових актах та встановлювати мінімальний розмір капіталу або депозитів, які повинні бути в наявності. Вимо-ги щодо достатності капіталу повинні відбивати розмір, складність та бізнес-ризики страховика.
   Похідні цінні папери та позабалансові статті. Орган державного регулювання та нагляду повинен мати можливість встановлювати вимоги щодо використання фінансових інструментів, які не можуть бути включені до фінансового звіту страховика з врахуванням:
   а) обмеження на використання похідних цінних паперів та інших позабалансових статей;
   б) вимоги щодо розкриття інформації про похідні цінні папери та інші позабалансові статті;
   в) введення відповідного внутрішнього контролю та моніторингу позицій щодо похідних цінних паперів.
   Перестрахування. Страховики використовують перестрахування як засіб обмеження ризиків. Орган державного регулювання та нагляду повинен мати можливість аналізу договорів перестрахування, оцінки ступеня залежності від цих договорів, а також можливість визначати відповідність такої залежності. Очікується, що страховики оцінюватимуть позиції їх перестрахувальників, визначаючи відповідний рівень їх впливу.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен встановлювати вимоги до договорів про перестрахування та страховиків з перестрахування, враховуючи:
   а) суму кредиту, що береться за перестрахування. Сума кредиту повинна відбивати оцінку вірогідності повернення сум перестрахування та може відбивати наявність нагляду над перестрахувальником;
   б) ступінь залежності від органу регулювання та нагляду, що здійснює нагляд за діяльністю з перестрахування компанії, що знаходиться в іншій країні;
   Звітність. Орган державного регулювання та нагляду повинен встановлювати вимоги щодо звітності страховиків, зокрема:
   а) визначення об'ємів та частоти звітності, що вимагається та надається усіма страховиками, включаючи фінансові звіти, статистичні звіти, актуарні звіти та іншу інформацію;
   б) встановлення вимог обліку для підготовки фінансових звітів;
   в) забезпечення прийнятності зовнішнього аудиту страховиків;
   г) встановлення стандартів для визначення технічних резервів, а також інших зобов'язань, що мають включатися до фінансових звітів;
При цьому повинна робитися відмінність між:
   а) стандартами, що застосовуються до звітів і розрахунків, які готуються для утримувачів полісів та інвесторів, та стандартами, що застосовуються до звітів і розрахунків, що готуються для органу державного регулювання та нагляду;
   б) фінансовими звітами та розрахунками, що готуються страховиками – резидентами, та філіальними операціями страховиків, зареєстрованих в інших державах.
Перевірки на місцях. Орган державного регулювання та нагляду повинен:
   а) здійснювати перевірки на місцях для огляду справ страховика, включаючи перевірку фінансово-господарської діяльності.
   б) мати право вимагати та отримувати будь-яку інформацію від страховиків.
   Засоби впливу. Орган державного регулювання та нагляду повинен мати повноваження вживати заходи при виникненні проблем, пов'язаних з діяльністю страховиків та застосовувати відповідні санкції за порушення вимог законодавства. В законі повинні бути визначені повноваження такого органу щодо вжиття цих заходів, зокрема:
   а) визначення обсягу та періодичності звітів, що подаються усіма страховиками, включаючи фінансові звіти, статистичні звіти, актуарні звіти та іншу інформацію;
   б) визначення вимог обліку для підготовки фінансових звітів;
   в) забезпечення прийнятності зовнішнього аудиту страховиків;
   г) встановлення стандартів для визначення технічних резервів, а також інших зобов'язань, що мають включатися до фінансових звітів;
   д) можливість укладати договори про співпрацю з регуляторами інших країн або іншому сегменті фінансового ринку (банківському або фондовому) для обміну інформацією або спільної діяльності;
   е) можливість подачі інформації органу державного регулювання та нагляду про результати перевірок, якщо повноваження проводити такі перевірки щодо шахрайства, відмивання грошей та іншої подібної діяльності належать іншому державному органу;
   є) можливість визначати статус інформації та засади, на яких ця інформація, що отримується органом державного регулювання та нагляду, може надаватися іншим особам або розголошуватися.
   Конфіденційність. Орган державного регулювання та нагляду повинен підлягати вимогам щодо професійної конфіденційності стосовно інформації, яка отримується ними під час здійснення повноважень по регулюванню та нагляду. Його працівникам має бути заборонено розголошувати будь-яку інформацію, що отримується ними від органів державного регулювання та нагляду інших країн, крім випадків, коли це вимагається законом або коли орган, який надав інформацію, дає дозвіл на її розголошення.

4. Регулювання схем спільного інвестування

   Схеми спільного інвестування набувають все більш важливого значення як засіб, за допомогою якого інвестори мають різні доступи до інвестиційних можливостей.
   Поняття «схема спільного інвестування» охоплює:
   - фонди відкритого типу, які на регулярній або тимчасовій основі викуповують свої паї або акції;
   - фонди закритого типу, акції або паї яких виставляються на торги цінними паперами;
   - пайові інвестиційні трасти;
   - структури, які діють на контрактній основі з інвесторами.
   Державне регулювання схем спільного інвестування та нагляд за фінансовими установами, які задіяні в реалізації схем спільного інвестування, є особливо важливим для вирішення завдання щодо захисту інвесторів та повинне гарантувати доступ інвесторів до ринку, діяльність на якому має грунтуватися на принципах справедливості.
   Регулювання схем спільного інвестування у світовій практиці відбувається на основі принципів, які повинні встановлювати:
   - стандарти щодо реєстрації та/або ліцензування осіб, які мають наміри розвивати та реалізовувати схеми спільного інвестування;
   - правила щодо юридичних форм та структури схем спільного інвестування, а також окремого збереження та захисту активів клієнтів;
   - вимоги до розкриття інформації, яка є необхідною для оцінки прийнятності схеми спільного інвестування для конкретного інвестора та оцінки частки інвестора у схемі;
   - наявність відповідної та оприлюдненої бази, за якою здійснюється оцінка активів та визначення ціни і викупу паїв у схемі спільного інвестування.

Фінансові установи – оператори схеми спільного інвестування

   Інвестори схем спільного інвестування в своїй діяльності покладаються на операторів схем, які керують їхніми фондами та діють в їхніх інтересах.
   Повинні існувати чіткі критерії, за якими приймається рішення щодо реалізації схеми спільного інвестування. Захист інтересів інвестора є ключовим завданням. В залежності від системи регулювання будуть встановлюватися конкретні вимоги до правових засад діяльності оператора. Зокрема, оператор схеми спільного інвестування повинен:
   - дотримуватись високих стандартів чесності та справедливого ставлення до інвесторів, підтримувати високі стандарти ринкової поведінки;
   - забезпечити адекватний захист та відокремлення активів клієнтів від власних активів;
   - мати достатні людські та технічні ресурси, щоб забезпечити можливість виконувати необхідні функції з управління фондом;
   - постійно підтримувати адекватні фінансові ресурси, щоб виконувати свої інвестиційні бізнес-зобов'язання та протистояти ризикам, яким піддається цей бізнес;
   - діяти з обережністю та старанністю, а також ефективно застосовувати ресурси та процедури, необхідні для роботи схеми спільного інвестування;
   - працювати відкрито та узгоджено з органом державного регулювання та нагляду;
   - мати чітко визначені внутрішні процедури для забезпечення виконання обов'язків за схемою спільного інвестування;
   - приймати рішення щодо структури інвестиційного портфелю;
   - не перевищувати повноваження, покладені на нього установчими документами;
   - додержуватись вимог нормативно-правових актів органу державного регулювання та нагляду.
   Оператори схеми спільного інвестування можуть використовувати інститут уповноважених оператора, які виконують певні завдання в реалізації схеми. З метою захисту прав інвесторів, делегування функцій від оператора схеми спільного інвестування до уповноваженого, повинно грунтуватися на принципах, які:
   - не позбавлять інвестора та/або орган державного регулювання та нагляду засобів ідентифікації уповноваженого, як юридично відповідальної за делеговані функції особи;
   - надають особі, яка делегує функції, можливості зняти з себе свої зобов'язання;
   - не суперечать інтересам інвесторів.
   Орган державного регулювання та нагляду для забезпечення підтримки постійного рівня захисту інвесторів повинен встановити вимоги до уповноважених оператора схеми спільного інвестування. До уповноважених застосовуються принципи однакові з принципами, які застосовуються для оператора схеми спільного інвестування.
   Оператор схеми спільного інвестування повинен:
   - брати на себе відповідальність за дії чи бездіяльність будь-якої особи, котрій делегував будь-яку частину надання послуг, як за свої власні;
   - забезпечити існування процедур для моніторингу поведінки уповноважених осіб;
   - достатньо детально знати операційні процедури уповноваженого, щоб виконати свої обов'язки;
   - бути в змозі довести органу державного регулювання та нагляду, що уповноважений є і залишається достатньо компетентним для виконання функцій у схемі;
   - створити умови, що дозволять уповноваженому виконувати його обов'язки, і забезпечити недвозначність контрактних відносин між ним та його уповноваженим.
   - утримуватися від діянь (дій або бездіяльності), які можуть знижувати ефективність основного регулювання схеми спільного інвестування;
   Уповноважений повинен додержуватись всіх вимог регулювання, що застосовуються до ведення професійної діяльності оператором схеми спільного інвестування.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен враховувати і міжнародний аспект діяльності операторів схем спільного інвестування. Так повинні існувати вимоги, що перед делегуванням функцій, оператор схеми спільного інвестування повинен переконатися в тому, що нормативна база країни, де розташована особа, якій передаються функції, забезпечує такий самий захист інвесторів, який забезпечується і в країні, де розташований оператор, що делегує функції. Оператор схеми спільного інвестування повинен мати в розпорядженні достатні можливості та ресурси, а також здійснювати відповідні дії щодо моніторингу за діяльністю особи, якій передаються функції, та оцінювати результати її діяльності. Крім того оператор схеми спільного інвестування також повинен бути здатним припинити делегування функцій та вжити заходів щодо виконання взятих уповноваженим зобов'язань.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен здійснюватися нагляд за діяльністю учасників конкретної схеми спільного інвестування протягом усього часу її існування. Законодавчо мають бути визначені чіткі повноваження органу державного регулювання та нагляду щодо:
   - реєстрації операторів схем спільного інвестування;
   - перевірок діяльності операторів схеми спільного інвестування у відповідності з чинними вимогами;
   - розслідування можливих правопорушень;
   - втручання засобами правового захисту у випадку правопорушень або невиконання обов'язків.
   Повноваження органу державного регулювання та нагляду повинні бути достатніми для нагляду і здійснення правозастосування стосовно всіх осіб, які наглядаються і виконують обов'язки за схемою спільного інвестування. Для запровадження нагляду повинні бути встановлені чіткі вимоги до ведення документації щодо діяльності схеми спільного інвестування.
   Конфлікти інтересів. При здійсненні діяльності за схемою спільного інвестування існує можливість виникнення конфлікту між інтересами інвесторів схеми спільного інвестування та особами, які є операторами схеми або їхніми партнерами. Регулювання повинне забезпечити зменшення вірогідності виникнення конфлікту, а також у разі виникнення будь-яких конфліктів належне їхнє розслідування.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен реагувати на ризик виникнення конфлікту інтересів. Для виконання цього завдання мають бути розроблені та прийняті нормативно-правові акти, які забезпечуватимуть моніторинг з боку органу державного регулювання та нагляду ситуацій можливого виникнення потенційних конфліктів між оператором схеми спільного інвестування та інвесторами.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен бути в змозі розібратись з певними ситуаціями, на основі яких може виникнути конфлікт інтересів. Вони можуть включати:
   - основні операції між операторами схем спільного інвестування та його філіями (включаючи філії оператора та зберігача);
   - операції, в яких спільно беруть участь оператори та його філії;
   - надання позик чи позичання у філій;
   - придбання цінних паперів філії;
   - придбання цінних паперів, щодо яких філія виступає андерайтером;
   - використання пов'язаних брокерів;
   - операції співробітників на власному рахунку;
   Орган державного регулювання та нагляду для контролю за ситуаціями конфлікту інтересів може використовувати такі заходи або їхні комбінації:
   - пряму заборону в законодавстві;
   - обов'язкове вивчення та/або схвалення органом державного регулювання та нагляду певних операцій та видів діяльності;
   - пруденційний нагляд органом державного регулювання та нагляду за операторами схеми спільного інвестування;
   - розкриття інформації операторами схеми спільного інвестування;
   - встановлення вимог до ведення обліку операцій операторами схеми спільного інвестування;
   - встановлення у законодавстві обмежень щодо діяльності операторів схеми спільного інвестування;
   - встановлення у законодавстві можливості незалежного вивчення схеми спільного інвестування третьою стороною (наприклад, незалежним аудитором).
   Повноваження органу державного регулювання та нагляду щодо вирішення ситуацій конфлікту інтересів реалізуються через вжиття таких заходів:
   - анулювання ліцензії оператора схеми спільного інвестування;
   - зупинення використання проспекту схеми спільного інвестування;
   - заморожування активів оператора схеми спільного інвестування;
   - ініціювання порушення адміністративних, кримінальних чи цивільних справ.
   Нагляд за діяльністю оператора повинен сприяти застосуванню стандартів, які базуються на відповідних вимогах щодо компетентності, чесності та справедливості ділових стосунків.
   Системою регулювання повинні охоплюватися юридична форма та структура схем спільного інвестування для гарантування інвесторам здійснення оцінки їх майнових прав, а також можливості класифікації та збереження активів операторів схем спільного інвестування окремо від активів інших осіб.
   Юридична форма та структура схем спільного інвестування, які обираються, повинні бути обумовлені характером ризиків. Система регулювання повинна гарантувати вирішення питань, пов'язаних з ризиками інвесторів, на основі нормативно-правових актів, згідно з якими розробляється схема спільного інвестування. Ця інформація повинна бути оприлюднена для інвесторів.
   Розкриття інформації для інвесторів. Надання інформації про схеми спільного інвестування повинно допомогти інвесторам усвідомити характер інвестиційного механізму та існуючий взаємозв'язок між ризиком та прибутком, а тому інвестори, оцінюючи результати діяльності схеми, беруть до уваги не тільки дохідність, а також і ризики, які супроводжуватимуть процес отримання прибутку.
   Інвестори повинні мати свободу вибору рівня ризиків, які на них впливатимуть на ринку. Також необхідною вимогою є чітке розкриття інформації про інвестиційну політику.
   Завдання, які повинні вирішуватися органом державного регулювання та нагляду для встановлення вимог щодо розкриття інформації, є:
   - забезпечення інвесторів достатньою інформацією для здійснення ними оцінки щодо схеми і міри її прийнятності для них як відповідного інвестиційного механізму;
   - своєчасне надання інформації у формі, легкій для розуміння, з урахуванням усіх типів інвесторів.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен встановлювати вимоги щодо розкриття інформації. Це має забезпечити повне, точне та вчасне розкриття для потенційних інвесторів, що надасть інвесторам всю інформацію, необхідну для прийняття поінформованого інвестиційного рішення щодо схеми спільного інвестування. Фінансова та інша інформація, яка стосується управління схемами спільного інвестування, мають надаватися на регулярній основі (щорічно або раз на півроку) на користь існуючих та потенційних інвесторів схеми спільного інвестування. З боку органу державного регулювання та нагляду мають бути встановлені вимоги до проспектів емісії цінних паперів (паїв), які включають:
   - дату випуску проспекту;
   - інформацію про юридичну побудову схеми спільного інвестування, права інвесторів;
   - інформацію про оператора та його посадових осіб;
   - процедури придбання, викупу та визначення цін часток схеми спільного інвестування;
   - відповідну фінансову інформація стосовно схеми спільного інвестування;
   - інформацію про зберігача;
   - зазначення ринків та фінансових інструментів, в які будуть здійснюватись інвестиції;
   - інформацію про ризики інвестування;
   - призначення будь-яких зовнішніх адміністраторів, інвестиційних керуючих чи радників, що відіграють значну та незалежну роль щодо схеми спільного інвестування;
   - інформацію про плату та збори, що стосуються схеми спільного інвестування;
   - інформацію про орган регулювання, аудиторів та інші незалежні треті сторони та їх зобов'язання щодо схеми спільного інвестування.
   Інвесторам має бути запропонований (безкоштовно) примірник проспекту до заповнення бланку заявки або до укладення договору про придбання часток у схемі спільного інвестування. Розповсюдження проспекту схеми колективного інвестування між потенційними інвесторами відбувається тільки після розгляду його органом державного регулювання та нагляду.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен контролювати, щоб проспект не містив інформацію, що є неправдивою чи такою, що вводить в оману. Цей орган повинен мати повноваження щодо вивчення всіх проспектів схем спільного інвестування, вилучення проспектів, якщо вони не відповідають встановленим вимогам. Таке вивчення чи затвердження проспекту не повинно сприйматись як підтримка схем спільного інвестування чи гарантія для інвесторів.
   Оператор схеми спільного інвестування законодавчо має бути зобов'язаний повідомляти державному органу регулювання та нагляду про будь-які істотні зміни в інформації проспекту та вносити ці зміни в проспект.
   Проспект, що надається інвесторам, має постійно оновлюватись, щоб враховувати будь-які істотні зміни, які впливають на схеми спільного інвестування. Крім того, проспекти необхідно періодично переглядати (щороку або раз на півроку) або додавати до них останній річний звіт та наступні піврічні звіти.
   Звітність оператора схем спільного інвестування:
   - повинна готуватись або щорічно, або раз на півроку та подаватися державному органу регулювання та нагляду, а також бути доступною для інвесторів. Крім того, річна звітність має бути вивчена незалежною третьою стороною.
   - річні та піврічні звіти повинні містити бухгалтерську інформацію щодо схеми спільного інвестування, заяву про частки у схемі спільного інвестування, що були викуплені чи придбані протягом певного строку. Рахунки в схемі колективного інвестування, що входять до цих звітів, повинні готуватись у відповідності з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку.
   Реклама. Орган державного регулювання та нагляду повинен встановити чіткі вимоги щодо реклами схем спільного інвестування:
   - реклама не повинна містити інформацію, що є неправдивою, вводить в оману чи представлена у такий спосіб, що вводить в оману;
   - реклама (крім тієї, де називаються лише ціни дозволених схем) повинна відсилати до проспекту даної схеми спільного інвестування;
   - реклама схеми спільного інвестування не повинна містити інформацію, що не співпадає з проспектом.
   Рекламна діяльність повинна розпочинатися після одержання всіх необхідних дозволів від органу державного регулювання та нагляду на маркетинг схеми колективного інвестування серед інвесторів. Крім того, орган державного регулювання та нагляду повинен мати повноваження вилучати рекламу чи вживати відповідні заходи у випадку недотримання вимог.
   Захист активів клієнта. Державний орган регулювання та нагляду повинен в рамках своєї юрисдикції вибирати такі механізми, за якими в максимальній мірі досягається виконання загального завдання щодо захисту активів клієнта, гарантування ефективності ринку та захисту інвестора.
   До активів клієнта належать: готівкові гроші, цінні папери та позиції за договорами страхування, включаючи випадки з похідними, нараховані на них або отримані за ними суми, які утримуються або контролюються у схемі спільного інвестування.
   З метою захисту активів клієнта від ризиків, пов'язаних із збитками та неплатоспроможністю, режим регулювання та нагляду повинен забезпечувати справедливу та точну оцінку майна схеми спільного інвестування, правильну оцінку вартості чистих активів схеми визначення ціни часток, а також процедури входу та виходу із спільної інвестиції, що були б справедливими для існуючих інвесторів, а також для інвесторів, що бажають придбати чи викупити частки.
   Найбільш важливі керівні принципи оцінки чистих активів схеми спільного інвестування та ціноутворення на частки (паї) схеми спільного інвестування:
   - оцінка повинна здійснюватися сумлінно;
   - схеми спільного інвестування повинні оцінюватися в розрахунку на пай/акцію на основі чистої вартості активів схеми спільного інвестування без урахування винагород та витрат, що були розкриті інвесторам, розподіленої на кількість паїв/ акцій в обігу;
   - ставлення до нових, старих та тих, що вибувають, інвесторів має бути однаковим, з тим щоб купівля та викуп часток (паїв) у схемі спільного інвестування здійснювалися у недискримінаційний спосіб;
   - схеми спільного інвестування повинні оцінюватися з певною періодичністю залежно від типу активів;
   - схеми спільного інвестування повинні оцінюватися відповідно до їхніх установчих документів та документів щодо пропозиції з інвестування;
   - методи оцінки повинні застосовуватися послідовно (якщо їхня зміна не є в інтересах інвесторів);
   - умови оцінки та ціноутворення повинні розкриватися інвесторам.
   Оцінка чистої вартості активів схеми спільного інвестування. Інформація про вартість активів та розрахунок ціни повинні надавати можливість інвестору оцінити результати діяльності з часом. Як правило інтереси інвесторів є краще захищеними при використанні звітності, яка базується на вартості, коли можна визначити достовірну ринкову або справедливу вартість.
   Оцінка чистої вартості активів схеми спільного інвестування повинна враховувати що:
   - активи схеми спільного інвестування оцінюються згідно їхньої ринкової ціни, якщо інше не дозволено законом за конкретних обставин. «Ринкова ціна» означає ціну, по якій нещодавно були укладені значні договори та інформація була розкрита для ринку, або найкраща ціна, яку може запропонувати маркетмейкер. Якщо з будь-якої причини ринкової ціни не існує, то ціна активів розраховується добросовісно згідно з постійного та надійного порядку оцінки, що затверджується органом державного регулювання та нагляду;
   - чиста вартість активів на одну частку має розраховуватись згідно міжнародних стандартів бухгалтерського обліку шляхом ділення активів схеми спільного інвестування мінус її зобов'язання на кількість часток;
   - чиста вартість активів на одну частку оприлюднюється у засобах масової інформації оператором схеми спільного інвестування чи зберігачем;
   - правила оцінки активів та розрахунку ціни часток повинні бути визначені у законодавстві;
   - інформація про систему ціноутворення, оцінки та пов'язані з цим процедури має бути доступна інвесторам на їхній запит.

Придбання та викуп часток схеми спільного інвестування

   - оператор схеми спільного інвестування повинен викуповувати частки на прохання будь-якого інвестора у такий спосіб та з такою частотою, як це викладено у законодавстві;
   - викуп часток можна призупиняти лише тимчасово. Будь-яке таке призупинення має відповідати порядкові, встановленому законодавством, і має враховувати інтереси інвесторів. Оператор схеми спільного інвестування повинен інформувати орган державного регулювання та нагляду про наявність підстав для призупинення викупу часток, який може дозволити оператору схеми спільного інвестування призупинити викуп для захисту інвесторів;
   - придбання часток здійснюється за гроші або за певних обставин інвесторові може бути дозволено використати для купівлі часток цінні папери. Викуп часток повинен оплачуватись грошима, окрім випадків ліквідації схеми спільного інвестування і коли така можливість розкрита у проспекті, або за певних обставин, коли викуп може відбуватися за цінні папери;
   - замовлення на придбання та викуп мають виконуватися якомога скоріше, у відповідності із законом, правилами схеми спільного інвестування та проспектом.
   Визначення ціни часток схеми спільного інвестування
   - оператор схеми спільного інвестування має розраховувати ціну придбання та викупу часток схеми на регулярній основі відповідно до законодавства чи встановлених правил органом державного регулювання та нагляду;
   - замовлення на придбання та викуп мають виконуватися за розрахунок ціни згідно з вартістю чистих активів, за винятком будь-яких зборів за розміщення чи викуп, що розкриваються у проспекті. Сума, одержана оператором схем спільного інвестування під час розміщення його фінансових інструментів, повинна відповідати ціні розрахунку вартості чистих активів. Будь-які збори за викуп, що розкриваються у проспекті, можуть бути відмінусовані від ціни розрахунку вартості чистих активів, що в іншому випадку виплачується інвестору;
   - будь-який збір за придбання чи викуп, що застосовується до часток схеми спільного інвестування (а також
будь-які управлінські збори), має бути чітко визначеним, а
реальні суми мають бути зазначені у проспекті;
   - розподіл чи реінвестування прибутку оператор схем спільного інвестування має виконуватися згідно із законодавством та правилами оператора схем спільного інвестування.
   Умови викупу. Закон або правила, за якими здійснюють діяльність схеми спільного інвестування, повинні забезпечити можливість викупу паїв інвесторами. На початку участі інвесторів у схемах спільного інвестування, вони повинні бути повністю поінформовані за допомогою проспекту про плату за викуп та управління.
   Частки у схемах спільного інвестування мають бути придбані чи викуплені на прохання будь-якого власника часток у спосіб, що не надасть несправедливих переваг одному інвестору в схемі над іншим. Режим регулювання повинен забезпечити реалізацію прав інвесторів у випадку важливої зміни у діяльності оператора схем спільного інвестування.
   Обмеження щодо інвестицій. Повинні існувати обмеження щодо інвестицій, диверсифікації портфелів та позичання, що відповідають цілям інвестування, профілю ризику та ступеню ліквідності, що необхідний оператору схеми спільного інвестування для проведення викупу за будь-яких ринкових умов. Необхідність ліквідності, як правило, передбачає, що оператори схем спільного інвестування інвестують в основному у цінні папери, фінансові інструменти грошового ринку та похідні.
   Обмеження, що накладаються на схеми спільного інвестування, повинні визначати структуру інвестицій, серед іншого, у таке:
   - цінні папери, що обертаються і не входять в лістинги організованого ринку;
   - цінні папери, що обертаються і випущені тим самим емітентом;
   - похідні інструменти;
   Обмеження, що накладаються на схеми спільного інвестування, повинні також визначати рівень дозволених позичань, окрім тимчасових, та рівень, до якого оператор схеми спільного інвестування може вдаватися під час операцій позичання цінних паперів.

5. Запобігання використанню фінансового ринку України для відмивання грошей

   В разі використання фінансових установ для відмивання доходів, одержаних в результаті кримінальної діяльності (далі іменується «відмивання грошей»), чистоті та стабільності установи, пов'язаної з фінансовою системою в цілому, може бути завдано серйозної шкоди внаслідок втрати довір'я громадськості.
   Під «відмиванням грошей» слід розуміти таке вчинення злочинних дій, як:
   - перетворення та передача майна (іменується майно всіх видів, матеріальне та нематеріальне, рухоме та нерухоме, та юридичні документи або акти, що засвідчують право на це майно) з відома, що це майно одержано в результаті кримінальної діяльності або у співучасті у такій діяльності з метою укриття чи маскування незаконного походження або надання допомоги будь-якій особі, що втягнена у таку діяльність, з метою уникнення юридичних наслідків цієї діяльності;
   - покриття або маскування справжніх джерел, місцезнаходження, розміщення, переміщення, належність прав або власність майна з відома, що таке майно одержано в результаті кримінальної діяльності або співучасті у такій діяльності;
   - придбання, володіння або користування майном з відома, що таке майно одержано в результаті кримінальної діяльності або співучасті у такій діяльності;
   - співучасть, надання допомоги, спроби щодо вчинення або надання допомоги у вчиненні, підбурюванні, сприянні або наданні порад щодо вчинення дій, зазначених у попередньому пункті.
   Відсутність дій органів державного регулювання та нагляду України проти відмивання грошей може спонукати іноземні держави, з метою захисту своїх фінансових ринків, вжити заходів, що можуть стати несумісними з цілями
завершення побудови єдиного фінансового ринку. Ті, хто відмиває гроші, з метою полегшення своїх кримінальних дій, можуть скористатися свободою переміщення капіталів та свободою надання фінансових послуг, якщо не буде вжито деяких координаційних заходів на міжнародному рівні.
   Відмивання грошей сприяє зростанню організованої злочинності взагалі та торгівлі наркотиками зокрема; беручи до уваги зростаюче розуміння того, що боротьба з відмиванням грошей є найбільш ефективним засобом проти цієї форми злочинної діяльності, яка містить особливу загрозу суспільствам різних держав.
   Відмивання коштів, як правило, здійснюється у міжнародному масштабі, і таким чином кримінальне походження капіталів може бути краще замасковано. Заходи, вжиті виключно на національному рівні без врахування міжнародної координації політики та співробітництва, будуть мати дуже обмежену ефективність.
   Фінансові установи повинні зберігати протягом не менш як п'яти років копії та записи посвідчувальних документів, як допоміжних доказів та документів, що мають відношення до грошових операцій або копій цих документів, що однаково можуть бути пред'явлені на судовому процесі відповідно до національного законодавства для використання як доказів при будь-якому розслідуванні справи, що стосується відмивання грошей.
   Тому законодавчо повинно бути забезпечено зберігання фінансовими установами на випадок використання як доказів при будь-якому розслідуванні справи про відмивання грошей:
   - у випадку ідентифікації копій або документів, що є доказами протягом щонайменш п'яти років після розірвання відносин з клієнтом;
   - у випадку грошових операцій, допоміжних доказів та документів, що складаються з оригіналів та копій документів, що можуть бути представлені на судовому процесі відповідно до національного законодавства протягом щонайменш п'яти років після завершення цієї операції.
   Необхідність звертання особливої уваги фінансових установ на будь-яку грошову операцію, що за характером може мати відношення до відмивання грошей, для збереження законності та чистоти фінансової системи, а також для сприяння боротьбі з цим явищем; беручи до уваги, що з цією метою вони повинні звертати особливу увагу на грошові операції з третіми країнами, що не дотримуються встановлених міжнародних норм проти відмивання грошей або інших подібних норм, встановлених міжнародною нормою та схвалених Україною.
   З цією метою органи державного регулювання та нагляду можуть просити кредитні та фінансові установи записувати результати перевірки, яку вони зобов'язані проводити та забезпечувати надходження цих результатів до органів, відповідальних за боротьбу з відмиванням грошей.
   Запобіганню фінансовій системі для відмивання грошей не може бути здійснено органами, відповідальними за боротьбу з відмиванням грошей без співробітництва з фінансовими установами та їх наглядовими органами. В таких випадках банківська таємниця повинна бути розкрита.
   Обов'язкова система повідомлення про сумнівні грошові операції, що забезпечує надання такої інформації вищезгаданим органам без попередження клієнтів, що мають відношення до цих операцій є найбільш ефективним засобом для досягнення такого співробітництва. Необхідне прийняття спеціального положення щодо фінансових установ, їх працівників та посадових осіб про звільнення від відповідальності за розкриття інформації вказаним в законах України органам держави.
   Одержана органами державного регулювання та нагляду інформація може бути використана тільки з метою боротьби з відмиванням грошей.
   Встановлення фінансовими установами процедур внутрішнього контролю та розробка учбових програм у цій галузі є додатковими положеннями, без яких інші заходи по відмиванню грошей можуть стати неефективними.
   Відмивання грошей може бути здійснено не тільки через фінансові установи, а також через інших професійних осіб та категорії підприємств. Тому вимоги, які розповсюджуються на фінансові установи повинні бути поширені в цілому на інших осіб, що є найбільш вирогідними для використання з метою відмивання грошей.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні звертати особливу увагу на забезпечення координаційної діяльності у випадках, коли є серйозні підстави вважати, що професійні особи чи дії, умови керування переслідуванням яких узгоджені на рівні кількох держав, використовуються для відмивання грошей.
   Ефективність зусиль знищення такого явища, як відмивання грошей, особливо залежить від точної координації та послідовності щодо національних заходів. Така координація та узгодження, що здійснюється у деяких міжнародних організаціях потребують, у контексті діяльності органів державного регулювання та нагляду в Україні, співпраці в рамках міжнародних організацій.
   Вимоги щодо ідентифікації повинні поширюватись на будь-які операції клієнтів, які переказують суми до 15 000 євро або більше, якщо ця операція виконана єдиною дією або кількома діями, вірогідно пов'язаними між собою. У випадках, коли ця сума невідома на час проведення операції, відповідна фінансова установа проводить ідентифікацію до встановлення суми та визначає пункт відправлення.
   З метою зменшення вимог щодо ідентифікації, вимоги до страхових полісів, що видаються страховиками не будуть застосовуватися щодо періодичних страхових сум або суми, що виплачується щорічно, і не перевищують 1 000 євро або коли разова страхова премія виплачується у сумі до 2 500 євро чи менше.
   Якщо сума періодичних страхових виплат або сума, що виплачується щорічно, збільшені так, що перевищують 1 000 євро, така ідентифікація повинна бути обов'язковою.
   Вимога щодо ідентифікації не є примусовою щодо страхових полісів, що стосуються пенсійного страхування, про яке йдеться у трудовому контракті при умові, що такі поліси не містять пункту про відмову від виплати і не можуть бути паралельно використані як грошова позика.
   Якщо є підозри щодо відмивання грошей, фінансові установи повинні проводити таку ідентифікацію навіть, якщо сума операції нижча за встановлену.
   У разі наявності сумнівів щодо того, чи від свого власного імені діють клієнти або коли є підстави вважати, що вони діють не від свого імені, фінансові установи повинні вживати належних заходів щодо одержання правдивої інформації про особу, від імені якої діють ці клієнти.
   Фінансові установи не повинні виконувати вимоги щодо ідентифікації, якщо клієнтом є також фінансова установа.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні забезпечувати умови для:
   - встановлення їхніми фінансовими установами процедур внутрішнього контролю та зв'язку з метою попередження операцій, пов'язаних з відмиванням грошей, та запобігання їм.
   - запровадження фінансовими установами відповідних заходів які будуть включати навчання їх відповідних працівників за спеціальними учбовими програмами з метою надання допомоги у розпізнанні операцій, що можуть мати відношення до відмивання коштів, а також інструктування щодо необхідних заходів у таких випадках.
   - вивчення з особливою увагою фінансовими установами будь-яких операцій, що можуть мати відношення до відмивання грошей.
   - тісного співробітництва фінансових установ, їх директорів та службовців з органами, відповідальними за боротьбу з відмиванням грошей, інформуючи всі ці органи за власною ініціативою про будь-які факти, що висвітлюють відмивання грошей та надаючи цим органам за їх вимогою необхідну інформацію згідно з процедурами, встановленими відповідним законодавством.

6. Правові та організаційні засади створення та діяльності органу державного регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ

   Статус органу державного регулювання та нагляду. Правові засади діяльності органу державного регулювання і нагляду відповідного сегмента фінансового ринку має визначатися на основі положень Конституції та законів України, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, Регламенту, рішень та наказів органу державного регулювання і нагляду з питань порядку його діяльності.
   Орган державного регулювання і нагляду відповідного сегмента фінансового ринку має бути центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підпорядкованим Кабінету Міністрів України з вирішенням кадрових питань Президентом України.
   Систему органу державного регулювання і нагляду відповідного сегмента фінансового ринку мають складати: вище керівництво (Рада, Комісія, Міністр та Заступники міністра), центральний апарат, територіальні органи, дорадчі органи.
   Питання, що належать до повноважень органу державного регулювання і нагляду відповідного сегмента фінансового ринку, мають розглядатися згідно із законодавством та регламентом діяльності відповідного органу.
   Ефективність політики органу державного регулювання та нагляду щодо створення норм права з регулювання учасників фінансового ринку безпосередньо буде залежати від порядку створення норм права, внесення термінових змін до нормативно-правових актів.
   Створення норм права. Створення органом регулювання та нагляду норм права з регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ має здійснюватися прозоро, із залученням до обговорення проектів широкого кола учасників фінансового ринку.
   Перш за все орган державного регулювання та нагляду повинен публікувати повідомлення про кожний нормативно-правовий акт, який він пропонує видати. Таке повідомлення щодо підготовленого нормативно-правового акта повинно містити:
   - заяву органу державного регулювання та нагляду про його суть та мету;
   - короткий виклад його змісту;
   - посилання на норму Закону або нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що надає повноваження органу державного регулювання та нагляду приймати запропонований нормативно-правовий акта;
   - виклад посилання на всі значні опубліковані та неопубліковані матеріали про проблему, яка потребує вирішення через запровадження відповідного нормативно-правового акта;
   - посилання на кожну норму права, яка втратить чинність у зв'язку з прийняттям розробленого нормативно-правового акта;
   - обговорення всіх альтернатив запропонованого нормативно-правового акта, що розглядались органом державного регулювання та нагляду, причин, з яких не було запропоновано прийняти таких альтернатив;
   - опис очікуваних витрат та переваг запропонованого нормативно-правового акта;
   - пропозицію заінтересованим особам зробити письмові заяви або зауваження щодо запропонованого нормативно-правового акта протягом строку, визначеного у повідомленні, але не менше 60 днів після публікації повідомлення.
   Опублікування повідомлення органом державного регулювання та нагляду не повинні здійснюватися, якщо:
   - повідомлення надано кожній особі, якої стосується нормативно-правовий акт, і вони одержали можливість зробити письмові заяви про це;
   - запропонована норма права дозволяє звільнити чи усунути обмеження і не матиме суттєвого впливу на діяльність осіб та не зачіпає їхні інтереси;
   - орган державного регулювання та нагляду вважає, що існує нагальна потреба у запропонованій нормі права.
   Така пропозиція має публікуватися разом із заявою органу державного регулювання та нагляду про суть та мету пропозиції, а також причини терміновості та можливі ризики.
   Якщо орган державного регулювання та нагляду вважає, що існує значний ризик матеріальної шкоди учасникам фінансового ринку, які здійснюють свою діяльність в сегменті регулювання, або існує загроза цілісності сегмента фінансового ринку, він зобов'язаний терміново запровадити норму права для врегулювання проблеми, яка виникла.
   Орган державного регулювання та нагляду для запровадження постійної норми права, яка була прийнята та введена в дію ним як термінова норма права, повинен використовувати механізм процесу публічних консультацій.
   Якщо державний орган регулювання та нагляду запроваджує зміни та доповнення до існуючих нормативно-правових актів то повинно публікуватися повідомлення про запропоновані зміни. Таке повідомлення має містити:
   - коротку заяву про мету змін;
   - причини внесення змін;
   - пропозицію заінтересованим особам зробити письмові заяви щодо змін протягом строку, визначеного у повідомленні. При цьому, це може бути будь-який період, який орган державного регулювання та нагляду вважатиме прийнятним.
   Прозорість процесу розробки норм права є необхідною складовою політики регулювання органу державного регулювання та нагляду.
   Процедури правозастосування. Форма та зміст заходів із правозастосування, адміністративні санкції та обов'язкові рішення мають бути чітко прописані у законодавчих актах та нормативно-правових актах органу державного регулювання та нагляду.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен розробити перелік докладних списків порушень та відповідних санкцій. Метою цього підходу є мінімізація вірогідності того, що повноваження, надані працівникам органу державного регулювання та нагляду, можуть призвести до зловживань та неупередженого і різного ставлення до учасників фінансового ринку в однакових обставинах.
   Також з метою використання наступних юридичних процедур орган державного регулювання та нагляду може прописати типи довідок, які він буде видавати. Довідки можуть використовувати у юридичних процедурах як доказ певних фактів.
   Орган державного регулювання та нагляду може видавати одну або декілька з нижче наведених довідок:
   - перелік осіб чи фінансових установ, які на певну дату не були ліцензовані відповідно до діючого законодавства;
   - перелік осіб чи фінансових установ ліцензованих на певну дату чи ліцензія яких була анульована;
   - довідку щодо всіх інших питань стосовно ліцензування, реєстрації, неліцензування чи нереєстрації осіб чи фінансових установ згідно з чинним законодавством;
   - довідку щодо дати, коли державний орган регулювання та нагляду видав будь-яке повідомлення чи документ;
   - довідку щодо дати, коли будь-яке повідомлення чи документ були вручені, доставлені, подані чи одержані державним органом регулювання та нагляду;
   - довідку щодо неподання будь-якого матеріалу, який вимагався чи був дозволений до подачі в державний орган регулювання та нагляду;
   - довідку щодо дати, коли державному органу регулювання та нагляду стало вперше відомо про факти, які стали основою справи про порушення.
   - довідку про видання державним органом регулювання та нагляду наказу, розпорядження, рішення чи запиту та видачу ліцензії, реєстрації, повідомлення, вимоги чи виконавчого документу, що згідно з чинним законодавством входить до його компетенції.
   Права органу державного регулювання та нагляду щодо рішень саморегулівних організацій. Порядок визнання саморегулівних організацій має бути прописаний як частина політики органу державного регулювання та нагляду. Критерії визнання саморегулівних організацій у конкретних сегментах фінансового ринку можуть встановлюватись спеціальним законодавством, але в рамках єдиного порядку, запровадженого органом державного регулювання та нагляду.
   Орган державного регулювання та нагляду може зупинити чи обмежити визнання саморегулівної організації в громадських інтересах. Саморегулівна організація може також подати заявку про добровільну відмову від визнання. Орган державного регулювання та нагляду може прийняти таку відмову, якщо це не завдасть шкоди громадським інтересам.
   Орган державного регулювання та нагляду може приймати будь-які рішення стосовно будь-яких регламентів, правил, положень, політики, процедур, тлумачення чи практики визнаної саморегулівної організації, якщо це буде в громадських інтересах.
   Саморегулівні організації можуть одержувати повноваження регулювати своїх учасників. Однак учасники можуть мати заперечення проти таких рішень. Тому орган державного регулювання та нагляду повинен мати можливість переглядати рішення саморегулівних організацій.
   Орган державного регулювання та нагляду повинен мати затверджені процедури слухання та перегляду рішень та внутрішніх нормативно-правових актів саморегулівної організації щодо своїх учасників. Учасник саморегулівної організації повинен мати право звернутись до органу державного регулювання та нагляду зі скаргою на рішення чи внутрішній нормативно-правовий акт саморегулівної організації, який порушує його права чи законні інтереси.
   Внутрішня політика. Важливим елементом внутрішньої політики органу державного регулювання та нагляду є питання щодо конфлікту інтересів керівників органу та його працівників. Така політика повинна визначати, що таке конфлікт або потенційний конфлікт інтересів, розкриття якої інформації вимагається при конфлікті інтересів, які повинні використовуватися процедури для розгляду конфліктів та санкції за недотримання цих процедур. Така політика має бути ухвалена органом державного регулювання та нагляду.
   Внутрішня політика такого органу повинна бути сформована з питань:
   - відповідальність керівників/працівників за діяльність чи бездіяльність;
   - збереження та використання інформації та документів при виконанні службових обов'язків;
   - передачі повноважень;
   - процедур перегляду рішень та з інших питань.
   Питання внутрішньої політики органу державного регулювання та нагляду повинні бути відображені в регламенті його діяльності.
   Обмін інформацією. Державний орган регулювання та нагляду може надавати та одержувати інформацію від інших органів регулювання фінансових послуг: саморегулівних організацій, фондових бірж, клірингових організацій, правоохоронних та інших державних органів, як в Україні, так і за кордоном. Будь-яка інформація, одержана органом державного регулювання та нагляду не повинна розкриватися без окремого рішення такого органу. Без такого рішення інформація вважається «конфіденційною».
   Окрім покладеного обов'язку на орган державного регулювання та нагляду розкривати інформацію (тобто фінансові звіти, річні звіти і т.д.), громадськість повинна мати доступ до поданих матеріалів, що не мають помітки «конфіденційно».

7.Самоорганізація учасників фінансового ринку

   Роль самоорганізації учасників різних сегментів фінансового ринку залежить від стадії розвитку цих сегментів, а також ступеня технологічних взаємозв'язків між учасниками. Самоорганізація учасників фінансового ринку сприяє поліпшенню регулювання ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, які спрямовані на захист інтересів інвесторів, користувачів фінансових послуг та фінансових установ. На сьогодні учасники фондового ринку розуміють, що самоорганізація потрібна для захисту цілісності ринку.
   Цілі самоорганізації співпадають з цілями державного регулювання фінансових ринків та нагляду за діяльністю фінансових установ.
   Сьогодні на фінансовому ринку України існує кілька форм самоорганізації:
   1) саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку (далі – СРО), які можна розподілити на СРО, створені професійними учасниками організаторів торгівлі цінними паперами, а також СРО, створені реєстраторами та зберігачами цінних паперів.
   2) самоврядні організації (далі – СВО), які створені у вигляді об'єднань, що здійснюють координацію діяльності своїх учасників без права втручання в їхню діяльність та без реальних повноважень щодо регулювання та нагляду.
СВО в першу чергу спрямовують свою роботу на розробку внутрішніх нормативно-правових актів, лобіювання своїх інтересів в органах законодавчої та виконавчої влади, а також заохочують своїх учасників до дотримання стандартів поведінки на ринку. СВО не здійснюють нагляд за діяльністю своїх учасників.
   Як показує міжнародна практика, саме діяльність СРО має зосереджуватися на питаннях регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, дотриманням кваліфікаційних вимог учасників СРО та їхньою діловою поведінкою, включаючи відносини учасників із споживачами фінансових послуг. В даний час цим вимогам відповідають СРО учасників фондового ринку.
   Найбільш повна форма самоорганізації учасників фінансового ринку є СРО, повноваження якої передбачають прийняття та забезпечення застосування норм поведінки учасників фінансового ринку – учасників СРО, а також вирішення спорів між цими учасниками. В цьому разі, як правило, можлива передача повноважень від органу державного регулювання та нагляду до СРО як недержавної установи.
   Саморегулювання учасників фінансового ринку сприяє пристосуванню функцій регулювання та нагляду до бізнес-середовища, яке швидко змінюється. При саморегулюванні норми поведінки розробляють самі учасники фінансового ринку, які добре знають особливості цього ринку та можуть зробити переваги від регулювання та нагляду найбільш ефективними (тобто, впорядкований ринок, захист інвесторів та споживачів фінансових послуг, зниження системних ризиків, зменшення витрат на ведення бізнесу).
   Співпрацю між СРО та органами державного регулювання та нагляду в системі регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ з відповідними їхніми обов'язками та повноваженнями необхідно запроваджувати настільки широко, наскільки це дозволяє складність системи взаємовідносин у кожному сегменті фінансового ринку. Це допоможе органам державного регулювання та нагляду досягти цілей регулювання, захисту інвесторів і споживачів фінансових послуг, створення і функціонування справедливих, ефективних та прозорих ринків, сприятиме зниженню системних ризиків.
   Важливими складовими саморегулювання є:
   1) знання конкретної галузі;
   2) мотивація галузі;
   3) договірні відносини;
   4) прозорість та підзвітність;
   5) гнучкі програми СРО щодо дотримання вимог законодавства;
   6)координація та спільне використання інформації;
   7) регуляторний нагляд за функціями СРО та відносини між регулятором та СРО;
   8) застосування моделі саморегулювання.
   Знання конкретної галузі. Фінансовий ринок поступово розвивається і стає все складнішим, зазнаючи впливу міжнародних інтеграційних процесів. СРО учасників фінансового ринку добре розуміють проблеми конкретного сегмента фінансового ринку, на якому вони працюють та нормативно-правову базу регулювання ринку та нагляду за фінансовими установами на цьому сегменті ринку. Державні регулятори повинні використовувати глибокі спеціальні знання учасників фінансового ринку.
   Регулювання фінансового ринку вимагає постійного прийняття та оновлення нормативно-правової бази. Використання досвіду СРО та прямих контактів СРО з учасниками фінансового ринку, дозволить органам державного регулювання та нагляду бути в курсі швидких змін на фінансовому ринку, а також підтримувати ефективність своєї діяльності через розробку та запровадження нових нормативно-правових актів, впровадження нових елементів моніторингу та програм з правозастосування. Досвід та повноваження СРО дозволять розробити, впровадити ефективні нові елементи моніторингу та програм з правозастосування. Органи державного регулювання та нагляду мають покладатися на спеціальні знання та досвід СРО, а не робити спроби дублювати їхні функції в системі регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ. СРО можуть швидше, ніж органи державного регулювання та нагляду реагувати на зміни потреб ринку.
   СРО та їхні учасники повинні залучатися до всіх дискусій з розробки норм, що матимуть вплив на їхню діяльність. Залучення СРО через їхнє представництво до роботи консультаційно-експертних органів, які створюються або можуть бути створені при органі державного регулювання та нагляду, надає можливість швидко реагувати на зміни, які відбуваються на ринку, визначати тенденції та наслідки цих тенденцій на ринку.
   Мотивація галузі. Репутація та конкуренція є серйозними засобами заохочення постійної нормальної поведінки учасників фінансового ринку. СРО повинні заохочувати учасників фінансового ринку сприяти запровадженню норм поведінки та забезпечувати дотримання цих норм. Органи державного регулювання та нагляду різних сегментів фінансового ринку повинні розглянути можливість запровадження через СРО норм поведінки учасників фінансового ринку та створення ефективної системи нагляду за їхнім дотриманням, посилюючи при цьому програми з правозастосування. Такий підхід має сприяти створенню культури дотримання етичних норм фахівцями учасників фінансового ринку. Використання саморегулювання в системі державного регулювання та нагляду дозволить здійснювати ефективніше регулювання в цілому, оскільки нормативно-правові акти органів державного регулювання та нагляду будуть доповнюватися нормами СРО, які безпосередньо задіяні в регулівній та наглядовій діяльності.
   Фінансування СРО за рахунок учасників фінансового ринку зменшить загальний об'єм державного фінансування, потрібного для функціонування системи державного регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ.
   Договірні відносини. Відносини учасників СРО будуються на дотриманні статутних (засновницьких) документів СРО та норм, які приймаються СРО, а також на добровільній згоді учасників СРО їх дотримуватися. Відносини, які складаються між самою СРО і учасником СРО є складовою частиною всієї системи регулювання та нагляду. СРО може вимагати дотримання етичних норм, які виходять за межі державного регулювання та нагляду.
   Важливо, щоб законодавчо повноваження СРО щодо своїх учасників не обмежувалися територією України. СРО на договірній основі з СРО інших країн може мати доступ до інформації, до якої не матимуть доступу органи державного регулювання та нагляду. Прийняття нормативно-правових актів, які можуть змінити норми поведінки учасників СРО, відбувається набагато повільніше, ніж це викликано потребами ринку. СРО, враховуючи міжнародний досвід, мінливість ринків та підтримуючи зв'язки з СРО інших країн чи з міжнародними організаціями, які узагальнують світовий досвід і надають відповідні рекомендації, можуть швидше врегулювати певний аспект діяльності на фінансовому ринку України.
   Прозорість та підзвітність. Діяльність СРО повинна бути прозорою, а норми, які встановлює СРО для своїх учасників повинні бути чіткими і справеливими. Прозорості можна досягти кількома шляхами, включаючи забезпечення доступу до норм СРО в друкованій формі або в Інтернеті, поширення інформації про значні дисциплінарні перевірки, до яких вдаються СРО. Відкритість СРО може залучити безпосередньо всіх учасників СРО до розробки політики регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ. СРО повинні готувати плани регулювання та нагляду, надавати їх органам державного регулювання та нагляду, а також розкривати потенційним інвесторам, споживачам фінансових послуг, а також громадськості. Ці плани повинні містити опис цілей регулювання СРО, заходи СРО на наступний рік, шляхи реалізації цих планів та затрати на реалізацію цих планів. Плани СРО повинні розроблятися з урахуванням аналізу витрат та результатів.
   Гнучкі програми СРО щодо дотримання. Саморегулювання надає більше методів дотримання вимог нормативно-правових актів, ніж можуть запропонувати органи державного регулювання та нагляду. База регулювання та нагляду СРО повинна бути досить гнучкою для надання учасникам фінансового ринку можливості відреагувати на неминучі зміни адекватно та вчасно. Результатом досвіду та кваліфікації СРО є спроможність модифікувати норми щодо регулювання та нагляду відповідно до вимог ринку швидше державних органів. Позитивні результати швидкого та гнучкого процесу розробки норм СРО можуть бути втрачені, якщо від СРО органи державного регулювання та нагляду вимагатимуть дотримання жорстких процедур перегляду та ухвалення таких норм.
   Програми СРО з регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ повинні містити чіткі вимоги, які реально можуть бути виконані.
   Запровадження програм СРО з регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ мають бути спрямовані на:
   - забезпечення застосування норм проведення перевірок та застосування санкцій;
   - проведення перевірок операцій щодо надання фінансових послуг та практики роботи з інвесторами і споживачами фінансових послуг;
   - проведення перевірок на адекватність капіталу для надання доступу на фінансовий ринок;
   - запровадження механізму розгляду скарг інвесторів та споживачів фінансових послуг;
   - здійснення програм нагляду за діяльністю учасників СРО для виявлення причин та умов, що спричинили порушення, а також вжиття заходів з попередження правопорушень;
   - створення інформаційних баз про учасників СРО та спільне використання інформації в співпраці з іншими СРО;
   - запровадження системи врегулювання спорів між учасниками СРО.
   Невід'ємним елементом багатьох програм СРО є розробка освітніх заходів для допомоги учасникам СРО з виконання їхніх обов'язків.
   Координація та спільне використання інформації. Процес глобалізації на світових фінансових ринках підвищує актуальність координації у діяльності органів державного регулювання та нагляду різних країн між собою, а також між СРО цих країн та між цими СРО і державними органами. СРО можуть виконати роль форуму, на базі якого можна зібрати і узагальнити різні інтереси щодо питань регулювання та нагляду.
   Координація та спільне використання інформації суб'єктами регулювання та нагляду повинні стати пріоритетами для вирішення спільних глобальних питань. Координований підхід є необхідністю для запобігання потенційним порушенням на фінансовому ринку та вирішення проблем системних ризиків, які можуть вплинути більш, ніж на один ринок.
   Одним із шляхів координації регулювання та нагляду за фінансовим ринком є підтримка тісних зв'язків з Міжнародною організацією Комісії з цінних паперів (IOSCO). Такі міжнародні організації відіграють значну роль у процесі гармонізації нормативно-правової бази, розробці загальних принципів та сприянні в розумінні відмінностей щодо регулювання фінансових ринків та нагляду за діяльністю фінансових установ, які можуть існувати між різними країнами. IOSCO стає все більш важливою для органів державного регулювання та нагляду і СРО завдяки глобальним аспектам регулювання та нагляду.
   Залучення СРО до проектів, що відповідають міжнародним стандартам сприяє адекватному відображенню поглядів учасників фінансового ринку.
   Розробка сучасних технологій зв'язку поліпшила якість, об'єми та вчасність отримання інформації. Співпраця органів державного регулювання та нагляду з СРО в більш глобальному фінансовому середовищі є необхідністю. Координація і співпраця повинні мати місце не тільки після того, як проблема вже виникла, а й на стадії попередження виникнення такої проблеми.
   Взаємовідносини між органами державного регулювання та нагляду і СРО. Закон має чітко визначити роль і місце органів державного регулювання та нагляду і СРО в системі регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ. Держава повною мірою повинна скористатися вигодами та економічною ефективністю саморегулювання. У законодавстві мають бути встановлені чіткі норми СРО у розробці, прийнятті та запровадженні власних норм щодо регулювання та нагляду.
   Роль органу державного регулювання та нагляду має стати переважно наглядовою, тобто, державний орган має покладатися на роботу СРО щодо виконання їхніх функцій з саморегулювання, включаючи таку мотивацію, як репутація та конкуренція.
   У законодавстві мають бути враховані потенційні конфлікти інтересів, які можуть мати місце там, де учасники СРО поставлять свої інтереси вище інтересів інвесторів і споживачів фінансових послуг.
   СРО повинні отримати як права, так і обов'язки щодо визначення та оцінки норм для управління поведінкою своїх учасників. Орган державного регулювання та нагляду зобов'язаний перевіряти СРО на предмет ефективності виконання їхніх повноважень щодо регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, використовуючи систему як вибіркових, так і регулярних перевірок, а також звітність СРО про їхню діяльність. Державний регулятор повинен втручатися у виконання покладених на СРО повноважень тільки у випадку ухилення СРО від виконання своїх обов'язків, що дозволяє їхнім учасникам ставити під загрозу інтереси інвесторів та споживачів фінансових послуг або коли СРО вдається до шахрайства, маніпулювання чи будь-яких інших протизаконних дій.
   Державне регулювання та нагляд може забезпечити додаткову впевненість у тому, що СРО сумлінно виконують свої повноваження, допоможе запобігти фрагментації у здійсненні повноважень та забезпечить послідовність у регулюванні фінансового ринку та нагляді за діяльністю фінансових установ. Однак СРО слід дозволити бути автономними суб'єктами регулювання та нагляду, щоб вони могли забезпечити утримання справедливого та впорядкованого ринку та досягти своїх цілей щодо саморегулювання. Слід запобігати розширенню повноважень органів державного регулювання та нагляду від розробки політики відповідної СРО. Державний орган повинен здійснювати виключно нагляд та вживати заходи щодо підтримки ефективності діяльності СРО.
   Законодавчо має бути усунуто дублювання повноважень з регулювання та нагляду СРО і органів державного
регулювання та нагляду. До внесення змін у чинне законодавство можна розробити та підписати меморандуми (договори) про взаєморозуміння, які окреслять повноваження державних органів та СРО і забезпечать практичну сферу реалізації такого розмежування повноважень. Органи державного регулювання повинні більше покладатися на СРО щодо виконання своїх обов'язків.
   Застосування моделі саморегулювання. Враховуючи міжнародний досвід та українську практику діяльності СРО необхідно запроваджувати гнучкі підходи до діяльності СРО, які б враховували різні характеристики та особливості кожного сегмента фінансового ринку. Такими особливостями є:
   - внутрішні процедури розробки норм регулювання та нагляду;
   - доступ на фінансовий ринок, включаючи стандарти придатності/кваліфікаційні стандарти для фінансових посередників;
   - запровадження та застосування стандартів фінансової та операційної практики;
   - контроль за діяльністю фінансових установ – учасників СРО на ринку;
   - розслідування випадків порушень чинного законодавства та норм СРО;
   - норми щодо вирішення спорів;
   - розробка та запровадження освітніх програм для учасників фінансового ринку, інвесторів та споживачів фінансових послуг;
   - спільне використання інформації та співпраця з іншими СРО та/або органами державного регулювання та нагляду.
   Такий підхід міг би бути використаний як модель для СРО. Існуючі СРО могли б скористатися таким підходом для перегляду та оцінки своїх програм діяльності, особливо беручи до уваги структурні зміни, які мають місце на фінансовому ринку внаслідок розвитку технологій та телекомунікацій. Цей підхід дозволяє умовно розділити діяльність СРО на окремі компоненти, що надає певну гнучкість у розробці структури СРО, включаючи заходи щодо спільного використання або залучення зовнішніх ресурсів СРО та між СРО.
   Із збільшенням міжнародної конкуренції метою будь-якої системи регулювання та нагляду повинен стати підхід, який максимально зменшує витрати та максимально збільшує довіру інвесторів та споживачів фінансових послуг до ринку, а також сприяє зменшенню системних ризиків. Отримання оптимального балансу в системі регулювання та нагляду вимагає проведення аналізу ефективності витрат існуючого та запропонованого регулювання та нагляду. Якщо витрати на регулювання та нагляд перевищують переваги від нього, бізнес мігруватиме на ринки з меншими витратами на регулювання та нагляд.
   Важливо при побудові системи регулювання та нагляду усвідомлювати, що найкраща система регулювання та нагляду не спроможна повністю захистити від системних ризиків. Надмірне регулювання та нагляд спричиняє появу нових ризиків на фінансовому ринку та перевищує вигоди від регулювання. Ринок стає менш ефективним, якщо органи державного регулювання та нагляду і СРО реагують на події на фінансовому ринку неадекватно надмірно та розробляють такі види регулювання та нагляду, в результаті яких витрати на ведення бізнесу перевищуватимуть вигоди. Капітал переміщуватиметься на ефективніші ринки.
   Етапність запровадження саморегулювання. Впровадженням саморегулювання на окремих сегментах фінансового ринку, де такого саморегулювання ще не виникло, може стати утворення СВО учасників фінансового ринку. Успішне впровадження всіх або декількох елементів саморегулювання буде залежати від правильної оцінки стану нормативної бази, зрілості конкретного сегмента фінансового ринку, практичного досвіду учасників цього сегмента фінансового ринку.
   Законодавство повинно передбачати можливість органів державного регулювання та нагляду передавати частину своїх повноважень у цій сфері СВО, що сприятиме перетворенню їх в повнофункціональну СРО. Успішна програма саморегулювання може бути запроваджена з часом, по мірі того, як СРО демонструватиме свою ефективність на фінансовому ринку. Державні органи та учасники фінансового ринку делегуватимуть СРО більший обсяг прав та обов'язків після того, як СРО зможуть продемонструвати свою здібність ефективно виконувати вже отримані права та обов'язки. Цей процес буде вимагати значних зусиль від СРО, які повинні мати бажання та бути спроможними взяти на себе в повному обсязі зобов'язання щодо регулювання ринку фінансових полуг та нагляду за діяльністю фінансових установ.
   Якщо СРО не проводитимуть ефективну політику на ринку, вони втратять своє значення, особливо в сьогоднішньому конкурентному середовищі, де інвестори та споживачі фінансових послуг мають великий асортимент інструменів та послуг, які вони можуть вибрати для управління своїми ризиками та для інвестиційних потреб. Оскільки СРО є близькими до свого ринку та користувачів ринку, вони займають хорошу позицію для того, щоб збалансувати вигоду від регулювання та нагляду з витратами та уникнути надмірних витрат на регулювання та нагляд.
   Тільки на сегменті фінансового ринку, де необхідна найтісніша співпраця учасників ринку між собою та з органами державного регулювання та нагляду законодавчо повинно бути передбачено обов'язковість членства всіх учасників конкретного сегмента фінансового ринку хоча б в одній СРО.
   Органи державного регулювання та нагляду повинні розглядати самоорганізацію учасників ринку взагалі, та саморегулювання зокрема, як техніку регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ при розробці державних програм з цих питань. Саморегулювання, якщо воно правильно запроваджене, не є формою «припинення регулювання та нагляду». Воно є важливою складовою моделі ефективного та широкомасштабного регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ, метою якого є:
   - захист інвесторів та споживачів фінансових послуг;
   - забезпечення умов для справедливості, ефективності та прозорості фінансового ринку;
   - зниження системних ризиків як інвесторів та споживачів фінансових послуг, так і фінансових установ.

8. Координація дій органів державного регулювання та нагляду

   Цілями координації органів державного регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ має бути:
   - усунення прогалин у повноваженнях органів державного регулювання та нагляду, а також усунення дублювання цих повноважень;
   - поліпшення ефективності регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ;
   - рекомендування органам державного регулювання та нагляду стандартів та механізмів захисту інвесторів та споживачів фінансових послуг, а також фінансових установ;
   - поліпшення координації політики та правозастосування серед органів державного регулювання та нагляду;
   - поліпшення умов для прозорості та відкритості фінансового ринку України, захист економічної конкуренції серед фінансових установ щодо надання фінансових послуг на ринку, а також захист від недобросовісної конкуренції;
   - поліпшення звітності учасників фінансового ринку;
   - здійснення заходів щодо поліпшення та гарантування рівних можливостей приходу на ринок фінансових установ та доступу до цього ринку;
   - оцінка та рекомендування заходів щодо поліпшення дотримання законодавства та ділової поведінки професійних учасників фінансового ринку;
   - створення умов для вільного руху фінансових продуктів та послуг, а також подальшої інтеграції між українським, європейським та світовим фінансовими ринками;
   - приведення системи регулювання та нагляду в Україні у відповідність з вимогами законодавства Європейського Союзу.
   Співробітництво органів державного регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ повинно забезпечуватися:
   - наявністю достатніх повноважень, щоб надавати своїм міжнародним та внутрішнім партнерам інформацію відкритого та закритого характеру;
   - наявністю механізму надання інформації, який би визначав форму та об'єм надання своїм міжнародним та внутрішнім партнерам інформації як відкритого, так і закритого характеру;
   - системою надання іноземним органам регулювання та нагляду допомоги у процесі провадження ними запитів під час виконання ними своїх функцій та повноважень.
   Основними сферами координації діяльності органів державного регулювання та нагляду є:
   - фінансова звітність: надання рекомендацій щодо правил, методів, вимог щодо звітності, спрямованих на поліпшення практики бухгалтерського обліку та аудиту фінансових установ, а також розкриття інформації про учасників фінансового ринку для інвесторів та споживачів фінансових послуг;
   - політика пруденційного нагляду: формулювання рекомендацій щодо розміру капіталу згідно законодавства;
   - захист інвесторів та споживачів фінансових послуг: відпрацювання та розробка механізмів та схем для поліпшення законодавства та практики захисту споживачів фінансових послуг;
   - правозастосування та запобігання шахрайству: допомога з розслідуванням складних справ шахрайства, що стосуються діяльності фінансових установ у банківському, фондовому та страховому секторах ринку фінансових послуг;
   - аналіз результатів регулювання та нагляду: оцінка виконання органами державного регулювання та нагляду своїх функцій: ліцензування, моніторинг, правозастосування та діяльність з розвитку відповідних сегментів ринку;
   - розвиток фінансового ринку: формулювання стратегії щодо розвитку ринку, поліпшення його інфраструктури та проведення реформи регулювання.
   Координація у сфері фінансової звітності включає:
   - узгодження фінансової звітності Національних стандартів (принципів) бухгалтерського обліку (НС(П)БО) України з вимогами фінансової звітності на основі Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку (МСБО), які схвалені Європейським Союзом (ЄС) та застосовуються до всіх учасників фінансового ринку та установ, що надають фінансові послуги, країн ЄС;
   - розробку та запровадження форм(и) консолідованої звітності і вимог до її змісту, з метою поліпшення обліку, аудиту, інформації щодо інвестицій/активів фінансових установ, які займаються більше, ніж одним з установлених для фінансових установ видом діяльності (працюють у банківському , страховому секторах та секторі фондового ринку);
   - встановлення вимог до обліку та аудиту, з метою більш точного та уніфікованого відображення коливань курсу національної валюти, з метою надання достовірної фінансової інформації, яка міститься у звітності тих фінансових установ, які здійснюють діяльність у різних секторах фінансового ринку та/або активно працюють на міжнародних ринках;
   - встановлення вимог до форм звітності та до її змісту, з метою більш достовірного обліку та оцінки недіючих активів фінансових установ;
   - встановлення вимог до форм звітності та до її змісту, метою яких є більш точне відображення обсягу, а також більш точний облік та оцінка боргової та кредитної застави, яку використовують фінансові установи в міжсекторних і міжнародних договорах.
   Координація у сфері політики щодо пруденційного нагляду включає:
   - визначення законів та нормативно-правових актів органів державного регулювання та нагляду, що суперечать або шкодять ефективному регулюванню та нагляду в одному чи більше секторах фінансового ринку;
   - вжиття заходів щодо відміни нормативно-правових актів, які шкодять ефективному регулюванню фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ;
   - встановлення норм пруденційного нагляду у відповідності із законодавством ЄС у галузі регулювання фінансового ринку та його інтеграції до європейського фінансового ринку;
   - оцінка відповідності законодавству ЄС вимог щодо достатності капіталу та платоспроможності, які встановлені органами державного регулювання та нагляду і застосовуються до різних видів діяльності фінансових установ;
   - узгодження законодавства України та ЄС щодо достатності капіталу та платоспроможності фінансових установ;
   - узгодження вимог щодо достатності капіталу та платоспроможності, які встановлені органами державного регулювання та нагляду для фінансових установ, що здійснюють діяльність, пов'язану з однаковим ступенем ризику;
   Координація у сфері захисту прав інвесторів та споживачів фінансових послуг включає:
   - розробку та запровадження методики розрахунку рейтингів ризиків для визначення ступеня схильності до ризику в діяльності різних видів фінансових установ, які повинні базуватися на об'єктивних та міжнародно визнаних критеріях оцінки ризиків у діяльності фінансових установ;
   - рекомендації відповідним органам (державним/недержавним) регулювання та нагляду застосовувати методики розрахунку рейтингів ризиків до фінансових установ, що підпадають під їхнє регулювання, із публікуванням у засобах масової інформації результатів такої оцінки ризиків не рідше одного разу на рік;
   - рекомендації відповідним органам державного регулювання та нагляду проводити щорічний аналіз задоволеності споживачів послугами фінансових установ та розповсюдження цієї інформації серед органів державного регулювання та нагляду;
   - рекомендації відповідним органам державного регулювання та нагляду зобов'язувати відповідну(і) саморегулівну(і) організацію(ї) проводити дослідження задоволеності споживачів певною фінансовою послугою фінансової установи;
   - рекомендації відповідним органам державного регулювання та нагляду зобов'язувати відповідну(і) саморегулівну(і) організацію(ї) розробляти та подавати для схвалення стандарти порівняльних фінансових показників діяльності фінансових установ;
   - рекомендації відповідним органам державного регулювання та нагляду зобов'язувати відповідну(і) саморегулівну(і) організацію(ї) публікувати порівняльні фінансові показники діяльності фінансових установ у засобах масової інформації;
   - одержання від саморегулівних та самоврядних організацій пропозицій щодо мінімізації надмірних ризиків, пов'язаних із договорами чи діями фінансових установ; із застосуванням механізмів захисту прав інвесторів та споживачів фінансових послуг;
   - збір та аналіз інформації щодо створення для захисту прав інвесторів і споживачів фінансових послуг гарантійних фондів, які у випадку банкрутства фінансових установ здійснюють виплати вкладникам/інвесторам, та публікування цієї інформації не менше одного разу на рік у засобах масової інформації.
Координація у сфері посилення правозастосування включає:
   - взаємодопомогу у розслідуванні та правозастосуванні у складних справах, пов'язаних із шахрайством та фінансовими злочинами, в яких задіяні одна або більше фінансові установи з банківського, страхового секторів, сектора цінних паперів або інших секторів фінансового ринку;
   - збір доказів щодо наявності складу правопорушення (складу злочину), стадії вчинення правопорушення (злочину), виявлення всіх осіб, причетних до правопорушення (злочину), а також виявлення причин та умов вчинення правопорушення (злочину);
   - надання органам державного регулювання та нагляду детальних звітів із висновками та рекомендаціями щодо заходів запобігання правопорушенням (злочинам);
   - розробка та ведення єдиної міжвідомчої бази даних із правозастосування щодо фінансових установ із зазначенням санкцій, накладених на відповідні фінансові установи та їхніх засновників, посадових осіб та працівників;
   - публікування у засобах масової інформації найменування та місцезнаходження фінансової установи – правопорушника або фізичних осіб – правопорушників, найменування органу державного регулювання та нагляду, який проводив розслідування та накладені санкції на правопорушників;
   Міжвідомча координація включає:
   - встановлення механізмів та порядку збору інформації щодо регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ серед українських та іноземних органів регулювання та нагляду;
   - розробку та ведення єдиної міжвідомчої бази даних щодо недіючих активів фінансових установ;
   - розробку та ведення єдиної міжвідомчої бази даних засновників фінансових установ;
   - розробку та надання рекомендацій щодо ліцензування в частині:
   - порядку перевірки органами регулювання та нагляду інформації при розгляді ліцензійних заяв, поданих до органу регулювання та нагляду;
   - встановлення обмежень при суміщенні різних видів діяльності з надання фінансових послуг фінансовими установами;
   - обмежень та порядку ліцензування інвестиційної та торговельної діяльності фінансових установ з акціями та борговими зобов'язаннями.
   - надання інформації Міністерству юстиції України та відповідним комітетам Верховної Ради України щодо відповідності або невідповідності законодавчих актів із
регулювання фінансового ринку законодавству Європейського Союзу;
   - надання рекомендацій щодо вжиття заходів щодо усунення причин і умов вчинення правопорушень посадовими особами органів державного регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ;
   - визначення єдиного порядку надання інформації органами державного регулювання та нагляду, саморегулівними організаціями, фінансовими установами на звернення юридичних і фізичних осіб;
   - координацію отримання міжнародної технічної допомоги та інформації щодо регулювання фінансових ринків та нагляду за діяльністю фінансових установ, які є необхідними для виконання обов'язків щодо нагляду та реалізації цілей органів регулювання фінансового ринку;
   - розкриття усієї інформації, яка вважається публічною відповідно до чинного законодавства;
   - надання рекомендацій щодо подання позову до суду загальної юрисдикції або господарського суду з приводу порушення фінансовими установами чинного законодавства;
   - надання інформації Антимонопольному Комітету України у випадку виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції або захист від недобросовісної конкуренції;
   - координацію дій з іншими державними органами щодо ліквідації, банкрутства або санації фінансової установи та правозастосування щодо фінансових установ;
   - здійснення моніторингу результатів виконання органами державного регулювання та нагляду їхніх основних обов'язків: ліцензування, моніторингу, правозастосування, запровадження нормативно-правових актів з регулювання фінансових ринків та нагляду за діяльністю фінансових установ та надання рекомендацій щодо поліпшення регулювання фінансового ринку.
   Зростаюча кількість фінансових конгломератів, які об'єднують діяльність різних суб'єктів господарської діяльності у різних секторах фінансового ринку, вимагає посилення координації і співробітництва між органами державного регулювання та нагляду за діяльністю фінансових установ. Це дозволить відстежувати всі аспекти діяльності фінансових та промислово-фінансових груп. Загальними питаннями, які потребують активної співпраці між органами державного регулювання та нагляду є:
   - структура фінансових конгломератів;
   - вимоги щодо капіталу в групах конгломератів;
   - інвестиції у фінансовій установі однієї групи;
   - контакти між фінансовими установами групи та між групами;
   - співпраця з акціонерами;
   - відповідальність керівництва та контроль об'єктів регулювання.
   Конкретні процедури контролю за фінансовими конгломератами і поділ регулівних зобов'язань між різними відомствами повинні бути відображені в чинному законодавстві.

Міжнародна співпраця державних органів регулювання та нагляду

   Міжнародна співпраця між органами державного регулювання та нагляду є необхідною передумовою ефективного регулювання фінансового ринку держави та нагляду за діяльністю фінансових установ. В умовах зростаючої інтернаціоналізації фінансової діяльності та глобалізації ринків необхідні дані щодо отриманих ліцензій фінансовими установами, які знаходяться за межами повноважень органу державного регулювання та нагляду однієї з держав. Якщо важлива інформація знаходиться під юрисдикцією органу регулювання та нагляду іншої країни, і доступ до неї неможливий або ускладнений, ефективність здійснення регулювання й нагляду знижується.
   Зростає кількість фінансових установ які зареєстровані і отримали ліцензії на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг в одній країні, а діяльність здійснюють в іншій. Крім того, користувачі фінансових послуг та інвестори часто вкладають капітал в іноземні ринки. Зростаюча кількість схем спільного інвестування працює, долаючи бар'єри юрисдикцій. Тому розповсюдженим є явище, коли засновники схем спільного інвестування, керуючі активами та зберігачі регулюються і наглядаються органами державного регулювання та нагляду різних держав.
   Однотипні фінансові інструменти можуть торгуватися на різних ринках кількох країн. З розвитком фінансового ринку будуть з'являтися похідні цінні папери, за якими базовий актив буде торгуватися, утворюватися або походити з іноземних ринків.
   Шахрайство, маніпуляції, інсайдерська торгівля та інші протиправні дії трапляються все частіше на глобальних ринках, завдяки новим технічним можливостям систем сучасного зв'язку і розповсюджуються на фінансових ринках інших держав.
   Міжнародне співробітництво між органами державного регулювання та нагляду повинно бути спрямоване на запобігання правопорушенням на окремих сегментах фінансового ринку, особливо це стосується: переведення доходів від протиправної діяльності під юрисдикцію органів регулювання та нагляду іншої держави; проведення операцій з приховування доходів; використання іноземних рахунків із метою запобігання ідентифікації власників активів тощо.
   Порушення системної стабільності, не обмежується внутрішніми факторами і може бути результатом певних кроків окремих фінансових установ із юрисдикцій інших держав.
   Механізми співробітництва між органами державного регулювання та нагляду повинні бути задіяні на міжнародному рівні з метою полегшення ідентифікації, припинення міжнародних правопорушень та надання допомоги під час розслідувань і виконання обов'язків, пов'язаних із наглядом за діяльністю фінансових установ.
   Одним із засобів запровадження механізмів міжнародного співробітництва є підписання договорів про взаєморозуміння між органами державного регулювання та нагляду. Відсутність тісної співпраці може відчутно зашкодити ефективності регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ. Діюче та перспективне законодавство має усувати перешкоди на шляху міжнародного співробітництва органів державного регулювання та нагляду.
   Важливим є надання допомоги не лише під час проведення розслідувань, а і в процесі контролю за дотриманням норм законодавства з метою попередження протиправних дій. Може також з'явитися потреба в обміні загальною інформацією про аспекти регулювання, включаючи інформацію фінансового та наглядового характеру, технічну експертизу, техніку нагляду та правозастосування, навчання інвесторів і споживачів фінансових послуг.
   Меморандуми про взаєморозуміння або договори, які підписуються органами державного регулювання та нагляду, повинні містити кілька обов'язкових умов:
   - ідентифікацію умов, за яких може надаватися допомога;
   - ідентифікацію видів інформації та допомоги, які можуть надаватись;
   - дотримання конфіденційності інформації, що надається;
   - опис способів використання інформації.
   Створюючи механізми обміну інформацією, органам державного регулювання та нагляду необхідно взяти до уваги:
   - який орган регулювання та нагляду має доступ до інформації та здатний надавати цю інформацію чи допомогу;
   - як отримати доступ до інформації у рамках чинного законодавства;
   - конфіденційність та обмеження використання інформації згідно з чинним законодавством;
- форму та строки надання допомоги чи інформації.
   Між органами державного регулювання та нагляду можуть також бути досягнуті домовленості щодо форми надання допомоги:
   - в отриманні інформації відкритого та закритого характеру, наприклад, інформації про ліцензіата, компанію, чиї акції проходять процедуру лістингу, акціонера, бенефіціара або особу, яка контролює дії ліцензіата чи компанії;
   - в отриманні добровільної співпраці від тих, хто може мати інформацію про предмет запиту;
   - під час примусового отримання інформації у формі надання документів та усних свідчень;
   - під час отримання інформації про регулювання та нагляд в іншій країні.

IV.Прикінцеві положення

   В Україні вдалося сформувати систему державних органів, які здійснюють функції з регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ щодо:
   - банківських послуг – Національний банк України;
   - ринку цінних паперів – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;
   - ринку страхових послуг – Спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
   Існуюча практика регулюванню фінансового ринку потребує вирішення ряду питань, серед яких ключове значення мають такі:
   - пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ;
   - незалежність здійснення функцій та повноважень органами державного регулювання та нагляду від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;
   - здійснення внутрішнього контролю за діяльністю органів державного регулювання та нагляду, їхніх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності управління;
   - відповідальність органів державного регулювання та нагляду, їхніх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед особами, права яких були порушені;
   - запровадження механізму контролю за діяльністю
органів державного регулювання та нагляду з боку су-
спільства через інститути парламентської і прямої демократії;
   - принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі органів державного регулювання та нагляду.
   Реформування системи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ має здійснюватись у кількох напрямах:
   перший – поліпшення існуючої та створення нової правової бази, що регламентуватиме регулювання фінансового ринку в Україні та нагляду за діяльністю фінансових установ;
   другий – забезпечення підтримки та формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ;
   третій – кадрове забезпечення;
   четвертий – зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування органів державного регулювання та нагляду;
   п'ятий – наукове та інформаційне забезпечення системи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.
   шостий – забезпечення координації дій органів державного регулювання та нагляду на фінансовому ринку в таких сферах, як: фінансова звітність; політика та координація пруденційного нагляду; захист споживачів фінансових послуг та інвесторів; правозастосування та запобігання шахрайству; координація дій по боротьбі з легалізацією грошей, набутих злочинним шляхом; формування ефективної системи нагляду за фінансовими конгломератами; сприяння вільному руху фінансових продуктів та послуг, а також подальшій інтеграції між українським, європейським та світовим ринками;
   сьомий – більш повне використання органами державного регулювання та нагляду можливостей саморегулівних організацій професійних учасників фінансового ринку, які можуть виконувати окремі обов'язки, пов'язані з прямим наглядом за діяльністю фінансових установ;
   восьмий – запровадження регулятивного та наглядового контролю за фінансовими конгломератами через механізми координації та гармонізації регулюючих та наглядових дій органів державного регулювання та нагляду.
   Здійснення послідовних кроків з реформування системи державного регулювання та нагляду з часом поставить питання щодо створення єдиного органу державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за діяльністю фінансових установ.

V.Механізм реалізації Концепції

   Наукове забезпечення реалізації Концепції регулювання фінансового ринку України передбачає вирішення цілого комплексу питань, пов'язаних з особливістю формування фінансового ринку в цілому, окремих його сегментів зокрема, а також нагляду за діяльністю фінансових установ. Тому, основними напрямами наукових досліджень є:
   1. Комплексне дослідження формування і розвитку фінансового ринку України за різними сегментами та видами діяльності фінансових установ та їхніх об'єднань:
   - умови, що забезпечують мотивацію діяльності;
   - механізм перерозподілу фінансових ресурсів;
   - джерела формування доходів та напрями розширення окремих сегментів фінансового ринку в Україні;
   - наслідки впливу адміністративного та податкового реформування на стан фінансового ринку;
   - аналіз законодавчого забезпечення та запровадження процедур оцінки дії нормативно-правових актів на стан фінансового ринку.
   2. Розробка методичного і програмного забезпечення аналізу та прогнозу стану фінансового ринку та його окремих сегментів:
   - розробка методів оцінки обсягів фінансового ринку та його окремих сегментів;
   - аналітичні та прогнозні розрахунки обсягів фінансового ринку та його окремих сегментів і визначення його впливу на макроекономічні показники;
   - запровадження моніторингу показників, що характеризують стан фінансового ринку та його окремих сегментів.
   3. Вдосконалення системи та методик державного регулювання фінансового ринку України, його окремих сегментів та системи нагляду за діяльністю фінансових установ з метою захисту прав та законних інтересів інвесторів, споживачів фінансових послуг та самих фінансових установ, запобігання їхнього тіньового використання.
   Всі наукові дослідження з проблем регулювання фінансового ринку України, його окремих сегментів та системи нагляду за діяльністю фінансових установ мають бути доведені до широкого кола фахівців зазначеної галузі та винесені на громадське обговорення. Методичні рекомендації щодо регулювання та системи нагляду, аналізу їхнього впливу на макроекономічні показники та моніторингу показників, які характеризують стан економіки, мають бути опубліковані у наукових виданнях, засобах масової інформації та інтегровані до глобальної інформаційної мережі Інтернет.
   Розробка законодавчих і нормативно-правових актів та методичних рекомендацій, які визначені Концепцією, повинна виконуватися із залученням фахівців інститутів Національної академії наук України, Академії правових наук України, відомчих та недержавних наукових установ на договірних засадах.
   Фінансове забезпечення реалізації Концепції повинно здійснюватися за рахунок державного бюджету, грошей, одержаних у результаті проведених органами державного регулювання та нагляду дій із правозастосування та інших джерел фінансування, не заборонених законом. Обсяг щорічних асигнувань, спрямованих на реалізацію Концепції, має визначатися у видатковій частині Державного бюджету України окремим рядком. Для виконання окремих заходів, передбачених Концепцією, можуть залучатися кошти від міжнародної технічної допомоги.
   Інформаційне забезпечення. Метою інформаційного забезпечення є об'єктивне інформування інвесторів, споживачів фінансових послуг, фінансових установ та громадськості, публічне обговорення ними стану регулювання фінансового ринку України, його окремих сегментів та системи нагляду за діяльністю фінансових установ, заходів органів державного регулювання та нагляду і органів саморегулювання та самоврядування учасників фінансового ринку. Досягнення цієї мети включатиме таке.
   Органи державного регулювання та нагляду, залучені до виконання цієї Концепції:
   - не рідше одного разу на рік проводять колегії з розгляду питань регулювання фінансового ринку України, його окремих сегментів та системи нагляду за діяльністю фінансових установ відповідно до їхньої компетенції і доводять прийняті рішення до саморегулівних та самоврядних організацій учасників фінансового ринку, а також учасників ринку;
   - здійснюють підготовку тематичних передач та аналітичних програм на державних каналах телебачення і радіомовлення за участю у них відповідних фахівців;
   - організовують семінари та «круглі столи» для журналістів, керівників прес-центрів центральних органів виконавчої влади і засобів масової інформації.
   Потенційні ризики виконання Концепції:
   - відсутність консолідації всіх гілок влади щодо рішення проблеми;
   - не повне врегулювання чинної нормативно-правової бази, яка породжує проблему тіньової економіки;
   - некомплексність впровадження заходів щодо регулювання фінансового ринку України, його окремих сегментів та системи нагляду за діяльністю фінансових установ;
   - методологічні прорахунки, пов'язані з невірною оцінкою впливу регулювання фінансового ринку України, йо-го окремих сегментів та системи нагляду за діяльністю фінансових установ на соціально-економічні процеси у країні.
   Фінансовий ринок України перетворився у досить вагомий фактор стабілізації економічного розвитку. Його подальший розвиток можливий лише через консолідацію зусиль усіх гілок влади, інвесторів, споживачів фінансових послуг та самих фінансових установ як безпосередньо, так і через саморегулівні та самоврядні організації.
   Нормативно-правове забезпечення. Ключове місце у правовому забезпеченні реформи регулювання фінансового ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ посідає адміністративне право. Ця фундаментальна галузь українського публічного права органічно пов'язана з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а з іншого – важливий засіб, інструмент її здійснення. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового регулювання є встановлення і регламентація таких взаємовідносин учасників фінансового ринку, у яких кожному з них має бути гарантовано реальне додержання і охорона у сфері виконавчої влади належних їй прав, а також ефективний захист цих прав у випадках їх порушення.
   Треба чітко законодавчо унормувати порядок надання органами державного регулювання та нагляду державних (управлінських) послуг. Треба визначити повноваження органів виконавчої влади щодо надання управлінських послуг учасникам ринку у сфері публічної влади.
   Необхідно суттєво покращити законодавче регулювання механізму позасудового захисту прав, які порушуються органами державного регулювання та нагляду, а також їх посадовими особами. Право на такий захист реалізується шляхом подання адміністративної скарги до вищого у порядку підлеглості органу виконавчої влади (посадової особи), що не виключає безпосереднього оскарження учасником фінансового ринку рішень, дій та бездіяльності органів регулювання та нагляду і їх посадових осіб в судовому порядку.
   Нагальне значення має створення правової бази для повноцінного запровадження в Україні такої форми судового захисту прав у сфері виконавчої влади, як адміністративна юстиція. Має бути передбачено поетапне формування Вищого адміністративного суду України, а також апеляційних та місцевих адміністративних судів. Процедури розгляду справ в цих судах мають бути врегульовані окремим Адміністративно-процесуальним кодексом України.
   Ефективне правове супроводження реформи регулювання та нагляду фінансового ринку України передбачає подальшу систематизацію адміністративного законодавства, насамперед шляхом його кодифікації. Оскільки здійснити кодифікацію норм адміністративного законодавства одночасно і в одному акті об'єктивно неможливо, доцільно здійснити поетапну кодифікацію за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання. Кожний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого Адміністративного кодексу України у вигляді відповідних томів (або «книг»), що повинні мати кодифікований характер.
   Також потребує невідкладного прийняття ряду важливих базових правових актів – Податкового, Цивільного кодексів та інших актів законодавства без чого неможливо створити чіткі законодавчі основи для успішного регулювання фінансового ринку України, його окремих сегментів та системи нагляду за діяльністю фінансових установ.
   Подальший розвиток банківської системи України має розвиватися у відповідності з розробленою Кабінетом міністрів України за участю Національного банку України на виконання Указу Президента України «Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень» від 14 липня 2000 року № 891/2000 Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2001 – 2003 роки.
   Подальший розвиток фондового ринку має здійснюватися відповідно до:
   1) Програми розвитку фондового ринку України на 2001-2005 роки, затвердженоі 13 грудня 2000 року Стратегічною групою з питань розвитку фондового ринку України, яка була створена з представників органів державного управління, професійних учасників фондового ринку і міжнародних донорських організацій в ході круглого столу «Нові орієнтири та шляхи подальшого розвитку фондового ринку України» (27 червня 2000 року)
   2) Основних напрямів розвитку фондового ринку України на 2001 – 2005 роки, затверджених Указом Президента
України «Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України» від 26 березня 2001 року № 198/2001.
   3) Заходів щодо реалізації Основних напрямів розвитку фондового ринку України на 2001 – 2005 роки, розроблених Кабінетом Міністрів України разом з Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку на виконання Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України» від 26 березня 2001 року № 198/2001.
   Подальший розвиток ринку страхових послуг України має розвиватися у відповідності з розробленою Кабінетом Міністрів України Програмою розвитку страхового ринку України на 2001 – 2004 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2001 р. (№ 98). Діяльність органів державної влади з нагляду за страховою діяльністю повинна сприяти впровадженню «Принципів, стандартів та керівництв для органів нагляду за страховою діяльністю», прийнятих Міжнародною асоціацією органів з нагляду за страховою діяльністю (IAIS) в жовтні 2000 року.
   Перспективи розвитку послуг кредитних спілок пов'язані з внесеним Кабінетом Міністрів України проектом Закону України «Про кредитні спілки» реєстраційний номер 2319, прийнятим у першому читанні постановою Верховної Ради України 9 вересня 1999 року, № 1024-XIV. Згідно зі ст. 25 законопроекту, державне регулювання і контроль за діяльністю кредитних спілок здійснює орган державної виконавчої влади, спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України (Уповноважений орган).
   - Розробка законів та підзаконних нормативно-правових актів повинна здійснюватися з урахуванням норм законодавства Європейського Союзу;
   - Примірного закону для кредитних спілок, розробленого Всесвітньою Радою Кредитних Спілок.
   Перспективи розвитку ринку послуг з додаткового пенсійного страхування пов'язані з поданим 4 вересня 2000 року за номером 1069 у Верховну Раду України проектом Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення». Державний нагляд та контроль за діяльністю у сфері недержавного пенсійного забезпечення має здійснювати орган державного регулювання у сфері накопичувального пенсійного забезпечення. Нагляд та контроль за діяльністю компаній, що управляють пенсійними активами, здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
   Національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. В результаті очікуваного найближчими роками розширення ЄС – вступу до ЄС Польщі та Угорщини – Україна межуватиме з ЄС, що створить принципово нову геополітичну ситуацію. У зв'язку з цим є необхідним чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України до європейського політичного (в тому числі у сфері зовнішньої політики і політики безпеки), інформаційного, економічного та правового простору. Тому важливими умовами досягнення привабливості фінансового ринку України є зближення існуючого і майбутнього законодавства України з законодавством Європейського Співтовариства (регламентами, директивами, рішеннями, рекомендаціями та висновками), вжиття заходів для забезпечення того, щоб законодавство України про компанії, закони про банківську діяльність, бухгалтерський облік компаній і податки, фінансові послуги, правила конкуренції, непряме оподаткування поступово були приведені у відповідність до законодавства ЄС.
   Для здійснення регулювання фінансового ринку України, його окремих сегментів та нагляду за діяльністю фінансових установ необхідно організувати з цих питань суспільний діалог – постійно діючий своєрідний «круглий стіл», де органи влади зможуть залучити представників саморегулівних та самоврядних організацій учасників фінансового ринку, фінансові установи, інвесторів, споживачів фінансових послуг та громадськість для публічного обговорення стану фінансового ринку України, вжитих заходів щодо його розвитку та їхніх результатів. Це буде сприяти зростанню довіри останніх до владних органів і дозволить отримати позитивні результати.
   Необхідно створити систему різноманітних засобів інформування, що зробить процес регулювання та нагляду прозорим, відкритим і контрольованим. Функціонування такої інформаційної системи та рішучі кроки органів влади зможуть створити у суспільстві позитивне ставлення до фінансового ринку України.